Читаем Пацики полностью

Петро Григорович виголошує тост за «найкращого друга» (?) Валіка. Опаньки, ніколи б не подумав, що цей суддівський син — його найкращий друг, я думав, що найкращими друзями є ми. Мовчки дивлюся на Риню, він також кидає здивований погляд на мене. За останній місяць Петро Григорович помітно віддалився від нас, рідко приходить на зустрічі, коли йдемо гуляти в центр, на озеро чи коли трусимо випадкових чортів на бабло. За Валіка! — підхоплює Пиж і випиває. Риня нахиляється до мене й шепоче на вухо, показуючи на Пижа, що Юра бухає, хоче зав'язати з наркотою. Після чарки коньяку почуваюся гидотно, мною трухає, наче від лихоманки, в голові клинить від болю, а моя нещасна свідомість схожа на атомний реактор у роботі. Через десять–п'ятнадцять хвилин стає ще гірше, йду в туалет, в унітаз летять мариновані грибочки, м'ясний салат, копчена ковбаска, інша хуйня, якою закусував. У великому дзеркалі розглядаю свою пожмакану, запухлу, почервонілу харю, від перенапруження під очима потріскали капіляри, які повискакували червоними кров'яними цятками, дашок шумить, ні про що не хочу думати: ні про завтрашню сварку з матір'ю через те, що не ночую вдома, ні про лекції в бурсі, які доведеться прогуляти, ні про вечірку в Ляні… Завтра я буду в неї вдома! Я про це й забув! Як мене харить від бухла і цього дебільного вечора! Прохолодною водою з крана вмиваю обличчя, набираю її в пригорщі і п'ю з долонь, полощу рота, ху, трохи легше, через кілька хвилин мене знову тягне стругати, зігнувшись у три погибелі над унітазом, вичавлюю з себе всілякі шматки незрозумілого походження… О, здається пішла смажена печінка, слава богу — все. Повертаюся за стіл, Риня турбується, чьо такий блідий, як крейда, кисло посміхаюся, а Валік здивовано дивиться на мене й каже, що мене всього трусить. Да? А я навіть не помітив. Пропонують випити, але від однієї думки, що знову доведеться заливати в себе кір, стає не по собі. Валік каже, щоб я падав на диван біля вікна, перекімар, стане легше. Лягаю відразу за їхніми спинами, мене, здається, накривають ковдрою, очі злипаються самі, не знаю, чи сплю, чи марю. Здається, говорять про Коновала, він мудак рідкісний, із кожним днем опускається все більше; здається, говорять про нашу бригаду, в ній є багато лосяр, яких треба відшити; потім чую голос Рині — нам нада робити серйозні діла, а не повзати даунами по вулицях і займатися мілюзгою; здається, говорять про мене, сміються, кажуть, що Толян зараз схожий на невинне немовля.

Я бачу Ляню, вона спокійна і мовчазна, сидить на гойдалці, злегка погойдується й сміється, хочу простягнути до неї руки, але вони ніби паралізовані; дратуюся, викрикую на ціле подвір'я, борсаюся, силкуючись звільнитися від скутості, нічого не виходить, руки наче зрослися з тілом. Ляня очікувально дивиться терплячим зором, наче хоче спитати — коли нарешті підійдеш, ну, підійди… я відкриваю рота, аби вимовити, що це тупі жарти з моїми руками, які мене не слухають, але не вимовляю жодного слова, бляха, жодного слова! Натомість бачу, як вона встає з гойдалки, нічого не каже й зникає в темряві подвір'я, а там — далеко–далеко — мої друзі співають «Ой хмариться, туманиться…». Ляня обертається на віддалі, але я не можу розгледіти її обличчя.

13

Прокидаюся після полудня, нерухомо лежу на ліжку й дивлюся на недоклеєну картинками стіну. Відчуваю приглушений, каламутний біль у голові, мабуть, не стільки від алкоголю, скільки від порушеного режиму дня. Туманно пригадую, як зранку швагро Валіка підвозив мене на срібній «дев'ятці» в центр, де я пересів у 5–й тролейбус і поїхав до себе на Вам, як потрапив у свою квартиру, матері вже не було, пішла на роботу, а вітчим хропів, наче трактор, як я прийняв холодний душ і мною калатало, мало серце не вискочило, як із роботи телефонувала розгнівана матір і кричала, щоб негайно йшов у бурсу. А ше пригадую, як прокинувся вітчим і, помітивши мій важкий стан, збігав у гастроном за пляшкою, але я відмовився пити. Найбільше пам'ятаю, як біля десятої засинав, довго, важко, сопів, перевертався, гнівався на гамір дня, на сигнали автомашин і щебетання птахів, на галасливі балачки на кухні вітчима з друзями–хануриками, котрі позбігалися на його пляшку. Було настільки кепсько, що я навіть не мав тяги з ними сваритися й виставити їх за двері квартири; хотілося якомога швидше заснути і забути про вчорашній жахливий вечір, довбаний Петриків, дикий біль у голові, забути про все, що тільки можна забути. Телефон. Довгі, нестерпні гудки. Здіймаю слухавку — мати — говорить спокійно, каже, що скоро прийде з роботи, сьогодні відпустили на півгодини раніше, запитує чи поїв; «да» — брешу, бо якщо скажу «нє», то вона двадцять хвилин перераховуватиме, що є в холодильнику.

«Щоб завтра обов'язково пішов в училище. Чуєш? Інакше я тобі покажу…» Да, ти мені покажеш — думаю про себе, але не маю бажання говорити. «І щоб готувався мені до екзамену… бо виженуть! Чуєш? Виженуть…»

«Да».

«Що ти мені «дакаєш»!? Роздакався… Щоб я більше такого не бачила! Чуєш? Роздакався… ще мало каші з'їв…»

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уроки счастья
Уроки счастья

В тридцать семь от жизни не ждешь никаких сюрпризов, привыкаешь относиться ко всему с долей здорового цинизма и обзаводишься кучей холостяцких привычек. Работа в школе не предполагает широкого круга знакомств, а подружки все давно вышли замуж, и на первом месте у них муж и дети. Вот и я уже смирилась с тем, что на личной жизни можно поставить крест, ведь мужчинам интереснее молодые и стройные, а не умные и осторожные женщины. Но его величество случай плевать хотел на мои убеждения и все повернул по-своему, и внезапно в моей размеренной и устоявшейся жизни появились два программиста, имеющие свои взгляды на то, как надо ухаживать за женщиной. И что на первом месте у них будет совсем не работа и собственный эгоизм.

Кира Стрельникова , Некто Лукас

Современная русская и зарубежная проза / Самиздат, сетевая литература / Любовно-фантастические романы / Романы
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза
Адам и Эвелин
Адам и Эвелин

В романе, проникнутом вечными символами и аллюзиями, один из виднейших писателей современной Германии рассказывает историю падения Берлинской стены, как историю… грехопадения.Портной Адам, застигнутый женой врасплох со своей заказчицей, вынужденно следует за обманутой супругой на Запад и отважно пересекает еще не поднятый «железный занавес». Однако за границей свободолюбивый Адам не приживается — там ему все кажется ненастоящим, иллюзорным, ярмарочно-шутовским…В проникнутом вечными символами романе один из виднейших писателей современной Германии рассказывает историю падения Берлинской стены как историю… грехопадения.Эта изысканно написанная история читается легко и быстро, несмотря на то что в ней множество тем и мотивов. «Адам и Эвелин» можно назвать безукоризненным романом.«Зюддойче цайтунг»

Инго Шульце

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза