Пацики

Відчуваю, що вона знову заводиться, а тому в розмову не втручаюся.

«Да».

«Пияцюра… — каже вона, — я ніколи не думала… Ой, мене директор викликає, па».

У роті кислувато–гіркий присмак. Знову приймаю душ, чищу зуби, але це мало допомагає, бо почуваюся млявим, пригніченим. Зустріч із Лянею уявляю притуплено, наче ми два випадкових зубчики на різних шестернях механізму, котрі мають перетнутися в одній точці й знову розійтися. З Ринею й Капустою зустрічаюся через півгодини біля гастроному «Київ», купуємо в ньому продукти, цукерки, вино, горілку й ідемо до Ляні. Капуста каже, що Ляня сумує, бо ти рідко телефонуєш. Не можу нічого пояснити, не знаю про що розмовляти по телефону з дівчиною. Риня кладе мені руку на плече й шепоче: Толян, сьогодні вночі вона буде сама, ти готовий? Завжди готовий, відповідаю вдавано весело. Ця звістка трохи непокоїть, бо я ще ніколи не був із дівчиною… Головне розслабитися, сміється Капуста. Розслабитися, да, це правда, головне — розслабитися. Ляня відчиняє двері радісна й красива, вітається з Капустою, Ринею, на крок підходить до мене, злегка цілую її в щоку, вона одразу знаходить мій рот напіврозтуленими устами. О! Яка вона класна! Риня напівшепотом відвалює на нашу адресу невинний жарт, Капуста хихикає. Розгублено дивлюся на їхні веселі фізії й густо червонію. Хлопчик соромиться, каже Капуста, і Риня пирскає зі сміху. У квартирі відчутний запах смаженого м'яса. Заходимо до вітальні, де накритий невеликий столик: кілька салатів, старанно порізана домашня шинка, ум, ням–ням, ковбаска, голландський сирок, мариновані огірочки, помідори — все це повертає мені добрий настрій, якого не було зранку. Відчуваю нестерпний голод, кров починає рухатися по тілу дужче. Риня йде на кухню, аби поставити пляшку в морозилку, Капуста виходить за ним. Ляня стоїть спиною до вікна й напівобертом до мене, кидає впевнений, рівний погляд, усміхається, злегка оголює білі рівні зуби: ну? дурачок, чого ти не дзвонив? Переминаюся з ноги на ногу, наче школяр молодших класів, який вчинив шкоду, й не знає, що відповісти. Толян, гукає з кухні Риня, відкривай вино; да, да, зараз, я знаходжу на столику штопор і беру пляшку. З'являється Риня з Капустою, вони обіймаються й ніби глузливо дивляться на мене й Ляню, перекидаються між собою змовницькими поглядами. Шо в них на умі? Риня, принеси ножа, кажу йому, треба обгортку здерти з горлечка пляшки. Капуста розпитує в Ляні, які продукти вона використовувала для салатів, потім запитує, що так смачно пахне з духовки, а Ляня усміхається, це невеличкий сюрприз. Бабський триндьож набирає обертів, і їм уже ніхто не потрібний, Риня кличе мене на перекур, виходимо на балкон, зачиняємо за собою двері.

Ну, уважно дивиться, як тобі мала? Нормально, відповідаю, але це, мабуть, виходить невпевнено, бо в очах Рині спалахує іронічний вогник. Він озирається, чи щільно закриті двері, нагинається до мого вуха: Толян, ти хоч бачиш, як вона на тебе дивиться? Толян, вона готувалася до зустрічі з тобою, як до якогось сраного свята, закурює Риня, ти повинен це оцінити. Мовчу, бо розумію, що це правда, на душі стає краще. Вдихаю на повні груди повітря й відчуваю, як тремтить усе тіло. Глибоко затягуюся, не хочу, щоб це хвилювання бачив Риня. Мене охоплює незрозуміла, солодка, моторошна тривога, я не знаю, що буде через годину, другу, через добу… це бентежить і п'янить водночас. Риня плескає мене по плечу — все буде повний ґут, і повертається до кімнати. Самотньо стою на балконі й курю, дивлюся на гойдалку, на якій сиділа Ляня, згадую наш перший вечір і усміхаюся. Цей спогад здається найважливішим, про що останнім часом думаю. Підходить Капуста — пішли, всі тільки на тебе чекають. Толян, сміється Риня, розвалившись на дивані, ти що, Ляні боїшся? сховався на балконі. Ха–ха, прикриває рота рукою Капуста. Чесно кажучи, приємно, що ти про мене непокоїшся, відповідаю Рині й сідаю біля Ляні. Риня наливає дівчатам червоне вино, а нам горілку. Після чарки моє нутро ніби прокидається, збадьорюється, ще після однієї — забуваю про втому, яка підкорила моє тіло за останню добу: починаючи з хорошого «бухен–вальду» водочкою на скачках на «Оріоні», в дитсадку та на хаті у Валіка, аж до мого пробудження зі сну опівночі (нівроку попили). З кожною хвилиною стаю розкутішим, намагаюся жартувати і сміятися.

— Морозко пройшов? — дивиться на мене Риня.

— Да. Вже легше.

— Тобі погано? — запитує Ляня.