Пацики

— Вже йдемо! — відповідаю Рині. Заходимо до кімнати, грає спокійна музика, Риня лежить на дивані, поклавши голову на коліна Капусти. Падаю на м'яке крісло, Ляня сідає мені на коліна. Капуста усміхається, а Риня шепоче їй (я це чую!) хлопчик роздуплився. Лосяра! Я настільки злий на Риню, бо він полюбляє — де треба і де не треба — вставляти свої коментарі, що хочу його роздерти. Піт на яйцях бабуїна! Лайно зіпсутого носорога! Капуста дивиться на свої котли й каже: пора. Риня кривиться, він, мабуть, і далі хоче бухати, але ліниво підводиться. Вони дякують за вечерю й звалюють. Ляня зачиняє за ними двері, а потім, зіпершись на одвірок дверей до вітальні й склавши на грудях руки, мовчки дивиться. Пауза. Відчуваю, як у мені наростає напруження. Як останній дурбелик, як останній кретин, як повний лох, порпаюся в магнітофонних касетах, роблячи вигляд, наче це мене зараз дуже цікавить. Ляня прибирає зі столика, відносить брудний посуд на кухню. Не знаю, як правильно повестися, може, вона скаже, щоб ішов? Ляня повертається. Як вони тобі? — запитую в неї про Іру й Риню. Вони? — ніби спантеличено перепитує, нічого, трохи смішні, одне одному підходять, Риня, правда, неспокійний, його деколи, як розповідала Капуста, заносить, але вона його заспокоює, знаєш, вона така спокійна, як вода, не дає Рині спалахнути, поступово його гасить. Да, зітхаю я, Капуста класна; пауза; а шо ти думаєш про нас? Бляха, здається, в мене тремтів голос! Ляня злегка червоніє, на губах зароджується сором'язлива усмішка, навіть не знаю, відповідає стурбовано, ну, думаю, ти такий спокійний, а я, ха! я — вогонь! — з цими словами вона підходить до мене й ми знову цілуємося, як на кухні. Боже, яка вона класна! а який непосидючий язичок… справжній диявол! Заходимо в її кімнату, я намацую вмикач, але Ляня каже, не треба світла, світло — обманює. Хм? Я довго вовтужусь із її одягом, який мене дістає; дурачок, не поспішай, шепоче вона, гаряче дихання обпалює мені обличчя. Ляню звільняю від одягу до пояса, в темряві обціловую білі руки, плечі, шию, опускаюся до грудей, нижче, але, бляха, кляті колготки, я не наважуюся попросити їх зняти. Раптом Ляня злегка підіймає таз і я, о Боже, скидаю колготки, а за ними трусики. Я роблю це вперше — мною аж калатає, паморочиться голова, а від доторків наших тіл кидає в жар. Волосся на її лобку ніжно поколює мій живіт. Я — наче в лихоманці. Ну, ну, легше, шепоче вона з напівзаплющеними очима, коли входжу. Ляня осипає моє обличчя поцілунками, вологі, напіврозтулені губи блукають по моїй шиї, підборіддю, щоках. Потім запускає свого язичка мені до рота. Боже, я здригаюся, на лобі виступає піт, Ляня злизує його й шепоче: дурачок, не поспішай. Вона гладить мені сідниці, її пальці впинаються в них, наче у пругке тісто. Ляня, хочу сказати їй найважливіші слова; ну, ну, маленький, спокійніше, все буде добре. Да, відразу вірю їй і підкоряюся, вона на мене так ніжно дивиться, що я починаю гаряче цілувати її в очі. Боже, я, мабуть, був схожим на кролика — думаю про себе через кілька хвилин. Ляня лежить на спині із заплющеними очима, по її обличчю блукає легка усмішка, дурачок, мій маленький хороший дурачок, шепоче вона. Почуваюся гівняно, бо надто швидко все скінчилося. Фу — який я поц! Старші пацани про таке говорять зневажливо, тьолку нада розігріти і серйозно продраїти її футляр. Ніяк не можу згадати того дурбелика, який це говорив. Через кілька хвилин Ляня змінюється, відвертається від мене, стає мовчазна. Спершу мені здається, що вона спить, але, дивлячись на її спинку, помічаю, що вона здригається. Плаче.

— Ляня…

— Облиш мене.

— Ляня! Що сталося? Я був грубим? Ляня, — торкаюся до неї, і вона ще більше починає ридати. Розвертається до мене, навіть у темряві помічаю, що її обличчя залите сльозами.

— Толя, я тебе люблю. Ти це розумієш?

— Ляня, і я тебе люблю, — бурмочу їй на вушко, але це виходить трохи хрипло і, мабуть, непереконливо.

14

«Де ти цілу ніч був?» — запитує матір по телефону, коли я біля десятої тільки переступив поріг своєї квартири, а вона мене так і не дочекалася й поїхала на роботу.

«У мене любов».

«Я тобі за ту любов таке випишу, що ти забудеш, як тебе звати!»

«Ма…»

«Що, «ма»»? Скільки мені можна їсти нерви? На носі екзамен, а ти цілими ночами вештаєшся… Толя, я не чекала від тебе такого… Коли почалися колеги, гулянки, ти наче з ланцюга зірвався».

«Ма… Все нормально. Я справді закохався…»

«Толя, тобі тільки сімнадцять… Зараз знаєш, що твориться… Закохався… обережно!»

«Ти про що?»

«А про то! По телефону не скажу, бо люди поруч… але вдома поясню», — від цих слів мені стає смішно, бо вона знову почне лякати, що можна підхопити гонорею або сифіліс. Подумаєш, біда яка! Юра Пиж місяць тому тріпак мав, — вилікувався.

«Ма… всьо буде нормально… ти ж знаєш, я ж не бовдур…»

«Добре, я не маю часу з тобою сваритися. У холодильнику знайдеш усе необхідне, щоб розігрів суп, поїж котлет, підсмаж яєчню чи звари гречку, не маленький».

«Ма…»

«Як її хоч звати?»

«А?» — дивуюся цьому запитанню.

«Кажу — як її звати?»

«Ляня».

Пауза.