Пацики

До нас підходить Чихаренко, нам їхати в одному напрямку. Ми сідаємо в тролейбус, Чихаренко як ніколи балакучий, чеше всіляку білі–берду, несподівано запитує, що сьогодні роблю. Дивуюся, бо його розгублений погляд, який не насмілюється зустрітися з моїм, все більше переконує мене в тому, що з ним не все нормально; жирний кабан, ти якусь мулю задумав — думаю про себе. У тролейбусі морить на сон, після двох останніх днів почуваюся втомленим. Вдома похапцем їм. Мене підкорює сон, і я падаю на диван. Я бачу Ляню, вона сміється. Чому вона гола? Чому вона бігає під дощем? Так же можна застудитися… Я гукаю їй про це, але Ляня не чує. Розривається телефон, важко прокидаюся, вирішую не підходити й знову засинаю. З роботи приходить мати, своїм шумом будить мене, розпитує про навчання. Тільки не це, кліпаю сонними очима. Врешті залишає мене у спокої. Лежу й чую, як на кухні вона відкручує кран, здається, миє посуд, а невдовзі кличе їсти. Сподіваюся, сьогодні ти вже будеш вдома, запитує, коли ми сидимо за кухонним столиком і їмо макарони з сардельками, а? чи ще не нагулявся? Да, сонно відповідаю, мені трохи болить голова, мабуть, через те, що спав під час заходу сонця. Вона знову каже, що я вже не маленький… і живеш у такому складному й жорстокому світі, що якщо, не доведи Господи, станеться якась страшна біда, то тобі, синок, ніхто не зможе допомогти, чуєш мене? ніхто не допоможе! ти маєш це розуміти… ти думаєш, якщо я говорю, що тобі треба вчитися і тільки вчитися… я це просто так говорю? тобі треба вибиватися в люди, бо інакше буде біда… я нічого не можу тобі дати, ти дивишся на своїх друзів, звичайно, в них багаті батьки, вони їх повлаштовують в університети, куплять їм квартири, машини; пауза; Толя, я тебе прошу, візьмися за розум, я так хочу, щоб ти став нормальною, порядною людиною, щоб вивчився на лікаря або інженера. Брр, кривлюся від однієї думки, що колись буду придурком у білому халаті зі штанген–циркулем чи шприцом у руці. Чого мармизу кривиш? я поганого тобі бажаю? берися за розум! Ти про це вже зранку говорила… І ще раз кажу! — перебиває мене. Від цього ще більше тріщить голова, ма, балда розколюється, можна ці лекції іншим разом? Масти собі голову, ображається вона й виходить із кухні. Дурак. Повертаюся в свою кімнату. Переглядаю конспекти. Через місяць екзамен із матеріалів і технологічного машинобудування. Але від одного вигляду математичних формул, усіляких графіків і технічних рисунків відчуваю нестерпні страждання. Як мене харить, це ж неможливо вивчити, але ж є дебіли, які це знають… Біля дев'ятої вечора дзвінок у двері — Чихаренко. Не вірю своїм очам: цьому жирному кабану до мене ніколи не було діла, ми навіть трохи вороже ставилися один до одного. Чихаренко, крім того, на мій масив (у сусідній будинок) переїхав недавно, а раніше він жив у Старому парку, з яким ми воюємо і майже щомісяця б'ємо комусь із тих пациків морди, деколи трапляється й навпаки: навесні біля центрального стадіону впіймали Пижа й таких йому відвішали, що він три дні ледве повзав. Чихаренко каже, що мене біля столика під вербою чекає Артур. Артур? Чьо йому нада? Я одягаюся й згадую той вечір, як Артур насильно змушував мене приставати до його п'яної Ірусі. Старший Машталір казав, що Мавпа з пацанами його від себе відшили, бо він — мудак рідкісний, скупердяй, все це випливло на поверхню після однієї серйозної ді–люги, коли вони ділили бабки. Я виходжу у двір і помічаю Артура з Ірусьою біля невеликого дерев'яного столика, за яким пенсіонери люблять грати у доміно чи карти. Він сидить до мене спиною, поруч, напівобертом до нього, Іруся. Вона шастає очима довкола, мене помічає, підводиться, мабуть, сильно нервується, я бачу, як рухаються її губи; певно чєше, вівця, шось про мене. Чихаренко, котрий іде поруч, мовчить і тримається на відстані.