Читаем Пацики полностью

Ляня підкорюється, встає з–за столу й сідає поруч на ліжко. У мій бік дивиться задумано, наче кілішкує над якоюсь темою, котра не дає їй спокою і відволікає від навколишнього. Я беру її руку, вона здригається, шепочу, шо трапилося, маленька? а вона кидає швидкий і розгублений погляд, одягає неприродну усмішку на сумне обличчя; і каже, що все добре, нічого не сталося. Такі зміни в її поведінці — повна торба, нічьо не доганяю, не здогадуюся про причини цього, що ж усе таки, бляха, сталося. У Ляні тремтить підборіддя. Підводжуся з ліжка, боляче штиркає в боці, опираюся на лікоть і ніжно цілую її в руку. Ляня здригається, схиляється наді мною й припадає обличчям до моєї голови. Пауза. Толя, я не знаю, що буде далі, гаряче шепоче мені на вухо, обережно підводжуся, у її очах стоять сльози. Розумієш, не знаю, я не знаю, що буде з нами; пауза; так боюся тебе втратити, як би ти тільки знав… Маленька, не думай, нічого не думай, міцно обіймаю її, цілую в заплакане й вологе від сліз обличчя. Мати знову стукає у двері, просить, щоб прийшов до неї на кухню. Ляня допомагає мені підвестися. Мати накидається зі своїми запитаннями, які мене одразу втомлюють, це та дівчина? це ти в неї був? так? любиш її? На її шепітливий, змовницький голос відповідаю — да, да, да, і прошу більше не турбувати й не набридати. Мати замислено каже, Ляня дуже гарна, страшно гарна. Не розумію, що вона хоче цим сказати. Мати деколи любить отаке викинути з незрозумілим виразом обличчя, а ти собі потім ламай голову — що ж вона мала на думці. Покидаю її, мабуть, матір непокоїться, бо рано чи пізно таке мусило б трапитися, але ж… не ходити мені самотнім аж до старості? Повертаюся до Ляні, гаряче обіймаю, наче ненормальний, сантиметр за сантиметром осипаю поцілунками. Ляня шепоче, що зараз не той час, незручно; пауза; шо, бляха муха, незручно? все буде добре, нам ніхто не заважатиме; підводжуся й зачиняю двері на защіпку, яку я поставив два роки тому. Раніше я часто вночі мудохався з негативами фотографій (моїм нетривалим захопленням), а мати мала звичку відчиняти двері заспаною, з приплющеними, наче в китайця, очима й запитувати, чого так довго не лягаю; не одну плівку вона мені зіпсувала… Ляня, здається, мені вірить, у її непорушності відчувається тривога й нервозність. Шепочу, ми самі, все буде добре, але власні слова здаються непереконливими. Граюся, водячи пальцями по її білосніжній шкірі, розстібаю непотрібну блузку, добираюся до м'яких, ніжних грудей, збоку на крісло кидаю кремовий бюстгальтер.

Моя рука стає гарячою й неспокійною, блукаю по Ляні аж до гумки трусиків, із під яких визирає чорнявий кущик, губами припадаю до запашної, теплої шкіри, в моєму роті набрякає лівий сосок, мало не божеволію. Ляня допомагає скинути з себе все зайве, і мій язик, наче слизький слимачок, повзе до пупчика. За вікном ліниво темніє. Невиразно бачу те, від чого мене кидає в трепет: вона спокійна й розкішна, ніжно дивиться й чекає. Я давно мріяв цілувати там дівчину — мріяв, здається, ще з тринадцяти років, коли вперше побачив у заростях біля тернопільського озера невідому пару: голову чоловіка, затиснуту між ногами жінки… Нутром відчуваю, що це, мабуть, найбільша насолода, яка може бути на світі. П'янію відливного, незвичного, чистого запаху, яким просякнуті мої пальці: наче ненормальний припадаю до того, з чим вони бавилися; моя маленька скрикує, легкою дугою випинається на спині, від чого груди помітно загострюються, а соски тверднуть, водить туди–сюди стегнами й треться ногами. Ротом занурююся в її гарячу вологість, а ніжні, сполохані руки штовхають мою голову далі. Де ти цьому навчився? — через кілька хвилин запитує, цілуючи мене в губи. Знизую плечима, не знаю, це зі мною вперше. Не бреши! Ляня вискакує на мене, бере моє обличчя в долоні й шепоче, не вірю, не вірю, не вірю — жодному твоєму підступному й хитрому слову не вірю, твоїм очам, які, проте, знову цілує й каже «мій дурачок». Ну, признайся… в її погляді скачуть бісики. Кажу, що цього хотів завжди, але ніколи не було нагоди. «Хочеш, я з ним побалакаю?» — сміється вона й тягнеться до моїх трусів. Мій поршень настільки готовий до бою, що я майже нічого не відчуваю, тільки бачу, як голова Ляні повільно рухається вгору–вниз. За дверима несподівано лунає п'яний голос вітчима: мулька, гукає він матір; чути важкий гуркіт, вітчим, мабуть, утративши рівновагу, вдаряється тілом об шафу в коридорі. Раптом він стукає кулаком у мої двері. «Хто це?» — перелякано запитує Ляня, зіскакує на ноги й хаотично одягається. Лежу нерухомо, зціпивши зуби, мені хочеться його задавити, молотком проломити його дебільний череп.

— Толька, виходь! Я маю пиво, — вже тихіше каже за дверима. У сраці я бачив твоє пиво, лаюся про себе. Гнівний голос матері намагається його втихомирити:

— Чого тобі від нього треба?! У нього зараз дівчина.

— Га? — перепитує він.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уроки счастья
Уроки счастья

В тридцать семь от жизни не ждешь никаких сюрпризов, привыкаешь относиться ко всему с долей здорового цинизма и обзаводишься кучей холостяцких привычек. Работа в школе не предполагает широкого круга знакомств, а подружки все давно вышли замуж, и на первом месте у них муж и дети. Вот и я уже смирилась с тем, что на личной жизни можно поставить крест, ведь мужчинам интереснее молодые и стройные, а не умные и осторожные женщины. Но его величество случай плевать хотел на мои убеждения и все повернул по-своему, и внезапно в моей размеренной и устоявшейся жизни появились два программиста, имеющие свои взгляды на то, как надо ухаживать за женщиной. И что на первом месте у них будет совсем не работа и собственный эгоизм.

Кира Стрельникова , Некто Лукас

Современная русская и зарубежная проза / Самиздат, сетевая литература / Любовно-фантастические романы / Романы
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза
Адам и Эвелин
Адам и Эвелин

В романе, проникнутом вечными символами и аллюзиями, один из виднейших писателей современной Германии рассказывает историю падения Берлинской стены, как историю… грехопадения.Портной Адам, застигнутый женой врасплох со своей заказчицей, вынужденно следует за обманутой супругой на Запад и отважно пересекает еще не поднятый «железный занавес». Однако за границей свободолюбивый Адам не приживается — там ему все кажется ненастоящим, иллюзорным, ярмарочно-шутовским…В проникнутом вечными символами романе один из виднейших писателей современной Германии рассказывает историю падения Берлинской стены как историю… грехопадения.Эта изысканно написанная история читается легко и быстро, несмотря на то что в ней множество тем и мотивов. «Адам и Эвелин» можно назвать безукоризненным романом.«Зюддойче цайтунг»

Инго Шульце

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза