Читаем Пацики полностью

Петро Григорович і Валік опиняються в нашій колоні і йдуть одразу за Юрою Пижем, Дефіцитом. Поруч із ними валить Коновал, він сьогодні, як не дивно, не вмазаний. Я, Риня, малий Машталір, Гебельс і ще два штемпа з Молодіжної(Спальний район у Тернополі) йдемо позаду. Спостерігаю за Петром Григоровичем і кажу Рині, що зараз би його прибив. Він мовчки на мене дивиться і мовчить. Петро Григорович говорить із Валіком, повертає до нього голову, і я бачу, як краєм ока він стежить за мною. Невже здогадується, що я знаю про нього і Ляню? Раптом Риня каже, я тебе розумію, але ти маєш узяти себе в руки; Толя, це було до тебе, і Петро Григорович не міг знати, що ти з тією каргою будеш зустрічатися, так шо його вини я не бачу; пауза; хоча, це, мабуть, так написано на небі, Петро Григорович не може бути твоїм другом, це такий тупий і неписаний закон природи, якщо між мужиками пройшла баба — вафлі, вже нема дружби; пауза; Толян, тобі нада про все це забути. Да, відповідаю Рині й замовкаю. З одного боку, розумію, що Петро Григорович мені і не думав робити за–падло, але з іншого… бляха, я більше не можу, не хочу бачити цю людину, дивитися їй в очі, слухати її розмову чи спостерігати, як вона біля мене сміється, курить, жартує, гнівається чи просто перебуває поруч; ненавиджу все, що з ним пов'язане, — його звички, улюблені слова чи цигарки, колір волосся, вираз обличчя, хитрі очі, врешті, його дебільний одяг; а манера Петра Григоровича одягатися вже давно мене дістала: ці галімі панти ходити в крутому чорному костюмі і в лакованих туфлях без шкарпеток… інтелігент зачуханий, дешевий фраєр! Я тримаю кастет у кишені катонового куртяка, стискаю, від гніву мною трусить. Ледве себе стримую, щоб не підійти до Петра Григоровича і не зарядити йому в диню. Проте розумію: якби таке сталося, я був би неправий.

Виходимо до Центрального стадіону. Дефіцит підіймає вгору руку, аби всі зупинилися. Він каже, що нам не нада великим табуном маячити, аби не привертати увагу фараонів. Ми зустрічаємо трьох знайомих пацанів зі Старого парку, які є нормальними штемпами і з нами в мирі, дружньо перекидаємося словами. Чьо вас так багато? — запитує один із них. Ваших шакалів виловлюємо, каже Дефіцит. Ну, втручається в розмову інший, якшо вони заслужили, хай буде так. Ми з ними прощаємося, й вони відходять по своїх ділах. Біля кас стадіону бачимо натовп, чоловік до тридцяти. «Старий парк!» — кричить Пиж. Дурак ти, зупиняє його Коновал, це наші, зі Східного, а он там і пацани з Глибокої. Раптом помічаємо між ними метушню. З того табуна махають і кричать «сюда! сюда!». Високий шланг гукає, що Старий парк тут — із іншого боку Будинку залізничників. Невдовзі з'являються ще дві наші групи, вони вирушають з тилу до Будинку залізничників, аби відрізати уйобкам дорогу до кварталів приватного сектору. Ми підходимо до пацанів зі Східного й Глибокої. Один із них, з металевими верхніми зубами, які поблискують у темряві, захекано каже, що Старий парк уже в зборі, їх чоловік тридцять. «Ім вафлі!» — кричить Риня. Раптом усі біжать, кілька голосів далеко попереду ревуть, як ненормальні. По дорозі їздять машини, тролейбуси, з них дивляться перелякані обличчя. Ми підбігаємо до Будинку залізничників, а на сходах п'ятеро пацанів валять лежачого ногами. Навколо божевільний хаос, метушня, крики, зойки, в метрах п'яти від мене на колінах стоїть незнайомий штемп і витирає закривавлене обличчя, до нього підбігає лисий товстун у чорному спортивному костюмі — з ноги заряджає йому у вухо й біжить далі.

— Вони там! — чути грубий голос попереду.

— Всі сюда!

— Вони у дворі!

Забігаємо за Будинок залізничників, і я не розумію, де «наші», а де «чужі». Бачу, як одного при–дурка Дефіцит, Коновал і ще два штемпа притискають до стіни, і той плаче, просить не бити. Він падає на коліна й благає його відпустити.

Підар! — кричить Коновал і копає в голову, підріла! там твоїх кєнтів валять, а ти, сучяра, тут, на хуй, соплі пускаєш, на, сука! на! — мочить того ногами. Метрів за десять переді мною також валка. Звідти виривається незнайомий пацан і біжить прямісінько на мене, ніби інстинктивно б'ю прямим, затиснувши кастет, у незнайоме табло, під моєю рукою чужа білобриса харя чвакає, повільно осідає, тіло, як важкий мішок, звалюється на землю, чути важкі зойки від болю, заряджаю придуркові по голові з ноги й біжу далі.

— Молодець! — плескають мене по плечі, але я не знаю хто.

— Де вони всі? — питає здивований Риня.

— Розбіглися, — каже штемп із Глибокої.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уроки счастья
Уроки счастья

В тридцать семь от жизни не ждешь никаких сюрпризов, привыкаешь относиться ко всему с долей здорового цинизма и обзаводишься кучей холостяцких привычек. Работа в школе не предполагает широкого круга знакомств, а подружки все давно вышли замуж, и на первом месте у них муж и дети. Вот и я уже смирилась с тем, что на личной жизни можно поставить крест, ведь мужчинам интереснее молодые и стройные, а не умные и осторожные женщины. Но его величество случай плевать хотел на мои убеждения и все повернул по-своему, и внезапно в моей размеренной и устоявшейся жизни появились два программиста, имеющие свои взгляды на то, как надо ухаживать за женщиной. И что на первом месте у них будет совсем не работа и собственный эгоизм.

Кира Стрельникова , Некто Лукас

Современная русская и зарубежная проза / Самиздат, сетевая литература / Любовно-фантастические романы / Романы
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза
Адам и Эвелин
Адам и Эвелин

В романе, проникнутом вечными символами и аллюзиями, один из виднейших писателей современной Германии рассказывает историю падения Берлинской стены, как историю… грехопадения.Портной Адам, застигнутый женой врасплох со своей заказчицей, вынужденно следует за обманутой супругой на Запад и отважно пересекает еще не поднятый «железный занавес». Однако за границей свободолюбивый Адам не приживается — там ему все кажется ненастоящим, иллюзорным, ярмарочно-шутовским…В проникнутом вечными символами романе один из виднейших писателей современной Германии рассказывает историю падения Берлинской стены как историю… грехопадения.Эта изысканно написанная история читается легко и быстро, несмотря на то что в ней множество тем и мотивов. «Адам и Эвелин» можно назвать безукоризненным романом.«Зюддойче цайтунг»

Инго Шульце

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза