Читаем Пацики полностью

Малий Машталір каже, шо нада в те село зарватися й роздати лохам по заслугах. Да, так і зробимо. Тільки зараз не всі наші є в Тернополі, кажу йому. Нада ше буде найти дві тачки, в кожну по чоловік п'ять запакувати. Правильно, Толян? Всьо правильно.. Бодьо, в мене є від старого телевізора «Електрон» чотири ніжки, довжиною з метр, — із них непогані дубінки вийдуть. Я такою минулого року одному чорту з Чалдаєва, який у нас на Київській панти клеїв, балду розбив. Класна, скажу тобі, штука, тільки рукоятку треба зробити, щоб у руці добре сиділа, бо при ударі неприємно віддає по кістках. Дочекаємося, коли приїде Риня. Малий Машталір розповідає, які у Криму довгоногі бабаськи, загоряють без нічого, уявляєш, без нічого. ПОПКИ, як персики, КУЧЕРЯВІ ПІСЬКИ, ДОЙКИ, різні, ВЕЛИКІ, МАЛЕНЬКІ, ДУЖЕ ВЕЛИКІ, КРУГЛІ, ОВАЛЬНІ, ПІМПОЧКИ, словом, Толян, ти би там помер на місці, бо стільки голих тьолок в одній купі ти ще не бачив! Дефіцит, мудак, кожної ночі бігав у море, мабуть, дрочити. Я тобі скажу, тільки, блядь, нікому, нікому, чуєш, зосереджено дивиться на мене Бодьо, так от — Діма боїться старших тьолок. Як? — не доганяю, що він каже. Бодьо: як? як? просто, він їх боїться, у їхній присутності втухає, поводиться так, ніби у штани наклав. Може, в нього комплекс чи інша біда? Не знаю, відповідає малий Машталір, просто до старшої тьолки він ставиться як до авторитету, навіть не знаю, як це пояснити… він не доганяє, шо нада простіше, да, да, простіше, за патла вівцю й до ноги, вони це відчувають у пацанах і не вимахуються; якшо курка багато кудкудаче — один раз по балді — і в Багдаді всьо спокойно; по–іншому з ними не можна, бо на голову вилізуть. Да, вони такі, шо вилізуть і свою піхву натягнуть, аж в очах потемніє.

Під вечір на старенькій білій «трійці»(Автомобіль моделі «ВАЗ–03») приїжджає Діма Дефіцит і тягне нас покататися Тернополем. Я запитую, де взяв колимагу? Сміється й каже, що одного лося тупорилого напряг оформити на себе генеральну довіреність. Спершу заїжджаємо на подвір'я 20–ї школи, забиваємо на трьох «п'ятку» (Дефіцит із Криму привіз), хапаємо, мене трішки пробиває на ха–ха, а потім їдемо в центр. Машталір пропонує покрутитися біля кінотеатрів, там багато мантелеп. Підрулюємо до «України», але там глухо, як у танку, потім до «Перемоги». Діма помічає двох знайомих сцикух, виходить із машини, довго з ними тре, вони натягнуто й перелякано посміхаються, розгублені оченята шастають по боках; жваві руки Дефіцита то обіймають їхні талії, то жестикулюють. Нормальні свині, кажу я. Чьо ви, суки, ламаєтеся, дратується Бодьо, дивлячись на них із салону: бігом у машину й поїдемо в парк, ха, трахатись, курви, хочуть і ламаються. В однієї свині, здається, починається істерика, вона гнівно вириває руку, коли Дефіцит спробував тягнути її до машини, роздратовано говорить до своєї подруги, яка лише здивовано кліпає баньками.

— Дивися на цю суку! — кажу Боді, — нервова, стерва…

— Шо там за біда? — питає Машталір.

— Не знаю.

Раптом друга мантелепа бере Діму під руку, й вони наближаються до нас. Мене звати Ахінацея, каже ця курка, сівши в машину. Дефіцит триндить, що це його знайома. Ми з Машталіром пирскаємо зі сміху: так називатися — краще вже застрелитися. Ахінацея кидає здивований погляд, ми одразу ввічливо усміхаємося й представляємося. Мене знову пробиває на ха–ха. Бодьо зиркає на мене, не витримує й також душиться зі сміху. Я сідаю упівоберта, аби бачити на задньому сидінні малого Машталіра й Ахінацею. Розглядаю її: цицьки, як боєголовки, трішки видовжене обличчя й гостре підборіддя, тонкі злегка дугасті брови. Не краля, але й не крокодил. Натягнути можна. Машталіру кажу, в Тернополі зараз є симпатична лярва Маріна, з Донецька. Да? Де вона? У Петра Григоровича або у Валіка. Дефіцит розвертається й запитує, куди їхати. Хочу водки, каже малий Машталір, багато водки. Ахінацея, ти п'єш водку? — запитую в неї. Вона по–дурнува–тому кліпає очима й каже: не знаю. Хулі тут знати? водку п'ють або не п'ють, чи ти, може, лікуєшся? — сміється Бодьо. Вона помітно втухає, опускає голову й вимушено усміхається, наче не знає, як себе поводити далі. Значить, Ахінацея п'є водку! Ура! Може, в гастрономі купимо снаряд із закуссю, чи поїдемо квасити в генделик? — запитує Діма. Ніяких генде–ликів, протестує Бодьо, їдемо на природу, на дальній пляж. Да, да! На дальній пляж! Купатися будемо? Будемо!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уроки счастья
Уроки счастья

В тридцать семь от жизни не ждешь никаких сюрпризов, привыкаешь относиться ко всему с долей здорового цинизма и обзаводишься кучей холостяцких привычек. Работа в школе не предполагает широкого круга знакомств, а подружки все давно вышли замуж, и на первом месте у них муж и дети. Вот и я уже смирилась с тем, что на личной жизни можно поставить крест, ведь мужчинам интереснее молодые и стройные, а не умные и осторожные женщины. Но его величество случай плевать хотел на мои убеждения и все повернул по-своему, и внезапно в моей размеренной и устоявшейся жизни появились два программиста, имеющие свои взгляды на то, как надо ухаживать за женщиной. И что на первом месте у них будет совсем не работа и собственный эгоизм.

Кира Стрельникова , Некто Лукас

Современная русская и зарубежная проза / Самиздат, сетевая литература / Любовно-фантастические романы / Романы
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза
Адам и Эвелин
Адам и Эвелин

В романе, проникнутом вечными символами и аллюзиями, один из виднейших писателей современной Германии рассказывает историю падения Берлинской стены, как историю… грехопадения.Портной Адам, застигнутый женой врасплох со своей заказчицей, вынужденно следует за обманутой супругой на Запад и отважно пересекает еще не поднятый «железный занавес». Однако за границей свободолюбивый Адам не приживается — там ему все кажется ненастоящим, иллюзорным, ярмарочно-шутовским…В проникнутом вечными символами романе один из виднейших писателей современной Германии рассказывает историю падения Берлинской стены как историю… грехопадения.Эта изысканно написанная история читается легко и быстро, несмотря на то что в ней множество тем и мотивов. «Адам и Эвелин» можно назвать безукоризненным романом.«Зюддойче цайтунг»

Инго Шульце

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза