Переможців не судять

Переможців не судять

Переможців не судять — судять переможці.

ПРО КАМЕНІ…

Цей роман написано у не зовсім звичному форматі. Змальовані у ньому події — реальні, основані на документах, з якими автор працював у архівах. Пообразом головної героїні стала тернополянка Текля Канцор. Перипетії роману — це відсвіт її життєпису, лише змінено дати, імена родичів та друзів. Пані Текля розповідала мені про власну долю, мешканці Тернопільщини про долі інших людей. Допомагали фактажем і цінними порадами Ольга Шаблій, Євген Ковалишин, моя дружина Зіна, яка навчалася у Тернополі у 1970-их. Це стало першим каменем у підмурівок, на якому будувалася ця книга.

У Тернопільському обласному державному архіві я читав сухі рядки документів. Можу уявити собі, як вони втілювалися у життя, бо сам працював у органах місцевої влади і знаю, що за кожним словом розпорядчого документу — людські долі.

Щиро дякую директорові архіву Богдану Хаварівському та його співробітниці Марічці Дацьків за їхню допомогу при зборі матеріалів для цієї книги. Дякую за сприяння Ярославові Павуляку, директорові музею, що розташований у колишній в’язниці КДБ, Тамарі Григорівні Швець, старшому науковому працівникові Тернопільського обласного краєзнавчого музею. Усе, що дали мені ці люди, стало другим каменем.

У 2007 році на Львівському форумі видавців накупив багато літератури на цю тему, і перш, ніж узявся за книгу, майже всю її прочитав — і це був третій камінь.

Мій помічник і друг — комп’ютер з інтернетом, невичерпне джерело інформації, яку, правда, треба використовувати обережно — це четвертий камінь.

Я не одразу зрозумів, що і ті, хто мешкав на західних територіях України, тобто у тих областях, які у 1939 році були анексовані у Польщі і приєднані до СРСР, і ті, хто зробив цю, неоднозначно оцінювану наразі справу, були звичайними людьми. Не катами, бандитами, посіпаками з обох боків, радянського та німецького. Вони були звичайними людьми! Без янгольських крил, але і без рогів та копит! І все, що вони робили тоді, мало підстави та мотиви. їх не дуже важко зрозуміти, потрібно лише мати бажання, але це так важливо! І це розуміння стало п’ятим, головним, наріжним каменем підмурівку, на якому побудована книга.

Окрема подяка історику з Харкова Д.В. Журавльову, який, не пошкодувавши свого часу, ознайомився з текстом роману та виправив деякі помилки автора щодо історичних дат та реалій.

Автор

***

— Бабуню, обережніше! — Леся, узявши стареньку під руку, допомогла їй зайти до вагона. Та, обережно ступала на хвору ногу. Леся несла дві невеликі сумки. У тамбурі вона спритно проскочила уперед та швиденько пішла по вагону, шукаючи потрібне купе. Поставивши сумки на полицю, поспіхом повернулася до старої, котра чекала, важко зіпершись на двері.

— Йдемо, бабуню…

Посадивши бабусю на полицю, вона війнула до провідниці, що стояла біля вагона в очікуванні пасажирів.

— Вибачте, будь ласка, бабуся хвора і не зможе сама упоратися з постіллю. Я вас дуже прошу, дайте мені білизну зараз. Я сама все зроблю, щоб потім вона нікого не турбувала.

Провідниця несхвально буркнула, але у вагон піднялася та білизну дала. Леся швидко й акуратно влаштувала постіль, передбачливо поклавши подушку на протилежний від вікна бік, щоби бабусі не надуло в голову.

— Ну ось, усе гаразд, а завтра вас Бодьо зустріне. Ви тільки не рипайтесь самі нікуди і не поспішайте. Він зайде до вагона та допоможе вам зібратися. Зрозуміли?

— Зрозуміла, кицю, зрозуміла… — бабуня посміхнулася, мов зненацька засоромилася своєї безпорадності, — чого ж тут не зрозуміти… Все одно я не зможу сама зібратися. Буду очікувати на Богданчика.

— Ось і добре…