— Да так… — майор поліз у кишеню, витягнув пачку «Казбеку» та запропонував співбесідникам, — село большое, есть парторганизация человек в десять, в основном бедняки, но ребята напористые! Раньше было больше, да в прошлом году разбежались…[3]
Есть и националисты, очень не слабые, их даже больше будет. Рассказывали мне, что махаловки между ними были вполне серьёзные. Стенка на стенку и до кровавых соплей! Коммунисты армию с цветами встречали. Когда танками через село проходили, так от радости чуть ли не под гусеницы бросались, а националисты молчат, выжидают… Зыркают из-за угла, но пока ведут себя смирно. Да что можно понять за несколько дней? Будущее покажет.— Значит, советская власть им не того… Не очень? — штучно здивувався Шиманський.
— А кто их знает? Вот ты у них и спросишь. Это уже по вашей части, мое дело — армия, — не сприйняв іронічного тону комендант.
— И спросим! — з погрозою відповів Шиманський, — по всей форме спросим.
— А насчет помещений что-нибудь посоветуете? — запитав Скворцов, який до того стояв мовчки.
— Помещений? — майор затягнувся «Казбеком», — отдельно стоит полицейский участок. Вся полиция была польской, разбежались кто куда… Здание, правда, не очень большое, но рядом дом местного попа имеется. Здоровенный домина и несколько сараев… Вполне можно разместиться. Вон он, через дорогу! — майор тицьнув пальцем у протилежний бік вулиці.
До ґанку підійшли командир полку НКВС та командир роти, яка мала залишитися у Кулинцях..
— Здравия желаю! Майор Хробостов, командир полка.
— Командир роты лейтенант Коваль! — назвався другий.
— Майор Барсуков, — козирнув у відповідь комендант, — таких помещений, чтобы роту разместить, в селе нет. Разве что школа, да и то… Не очень большая… И не будем же мы школу закрывать?
— Нет-нет, — запевнив його майор, — зачем же школу? Нам палаточный лагерь разбить, а потом, при необходимости, будем что-то строить.
Комендант зовсім не військовим жестом почухав потилицю.
— На западной окраине села есть хороший ровный лужок. Посмотрите, может, вам подойдёт?
— Спасибо, майор.
Командир полку разом зі старшим лейтенантом поїхали дивитися луг, а Шиманський та Скворцов неспішно, як і личить справжнім хазяям, пішли оглядати приміщення колишнього поліцейського відділку. Поліція займала великий будинок із іншого боку дороги. Шість кімнат, розділених нешироким коридором, та дві невеличких камери в підвалі — ось і весь поліцейський відділок.
— Не густо… — промовив Шиманський, — как, Скворцов? Не поместимся?
— Не поместимся, — погодився лейтенант, — придётся попа теснить.
Вони вийшли на ґанок. Майор махнув рукою:
— Сержант Гребенкин!
Від групи молодших командирів відокремився середнього зросту, русявий, присадкуватий військовий, із важкою кобурою на поясі.
— Идём с нами. Кто знает, сколько их там? — кинув майор, наче виправдовувався перед кимось.
Утрьох вони наблизилися до сусідніх воріт. Парканчик був невисокий і ажурний, як усі тут, швидше для того, щоб показати, де закінчується подвір’я, ніж для захисту від злодіїв чи небажаного погляду. Майор копнув низеньку хвіртку:
— Идём, глянем, как здешние долгогривые живут…
Поруч із міцним цегляним сараєм, розташованим у глибині подвір’я, на ланцюгу рвався дебелий собацюра, ставав дибки, ризикуючи задушитися ошийником, на два метри розбризкуючи білу слину. Гребінкін йшов останнім, він витягнув «ТТ» та смикнув затвор. Хто його знає, а раптом ошийник цього звірюки не витримає? Порве, на фіг, на куски, пікнути не встигнеш. Ганьба потім буде на увесь відділ: попівський собака півзадниці відкусив! Он яка звірюка…
На гавкіт вийшов господар обійстя:
— Панове офіцери? Прошу до хати… — він гостинно вказав рукою на двері.
Зайшли до великої кімнати, озирнулися навкруги. Гребінкін важко зітхнув: до вітальні виходило троє дверей інших кімнат, звідки дивилося по кілька пар дитячих оченят.
— Ого… — пробурмотів він.
— Что, ого? — непривітно запитав майор.
— Да так…
— Вот что, гражданин священнослужитель, это здание конфискуется для военных нужд.
— Як це? — не зрозумів священик.
— А вот так, — жорстко відповів майор, — здесь будет отделение НКВД. Поэтому даю вам сутки, чтобы очистить дом.
— Мати Божа… — пробурмотів священик та обвів поглядом усі двері. Якщо за ними й було якесь шушукання, то наразі усе стихло. Одні двері розчахнулися, і до вітальні зайшла дебела жінка — руки у боки. В очах її палахкотіло щось дуже недобре, а голос тремтів від стримуваної люті:
— Цебто як? Хіба хата не наша? Хіба ви її мурували?
Гребінкін почував себе ніяково: дідько забирай! Якби ж не виводок дітлахів! Що потім люди скажуть?
Обличчя старшого лейтенанта не відбивало ніяких емоцій: про що взагалі може бути мова? Хата потрібна для служби! Отже її треба звільнити негайно! Потреби держбезпеки не обговорюються! Цей темний піп та його жінка поки ще цього не розуміють! Нічого, невдовзі все стане на свої місця! Вони ще будуть обходити цей будинок десятою дорогою…
— Если завтра к утру дом не освободите, вынесем всё просто на улицу! — заявив майор, не мигнувши оком на войовничо налаштовану жінку.