Переможців не судять

— Щоб вас… — почала, але священик м’яко поклав їй долоню на плече.

— Заспокойся, люба. Світ не без добрих людей… Хтось та допоможе…

Вийшли з подвір’я на вулицю.

— Товариш майор, разрешите обратиться? В семье много детей, может, кого другого выселить?

— Гребенкин, с каких пор ты стал обсуждать приказ командира? — майор здивовано звів брови, — Пётр Николаевич, объясни сержанту…

— Гребёнкин, настрогать детей — труд невеликий! А домина эта разве их горбом построена? Люди ее строили, и за свои деньги, а он со своим выводком в этих хоромах роскошествует. А теперь этот дом, построенный народом, народу и отойдёт, понял? Да и по службе без этого дома никак. Разуй глаза и посмотри сам.

— Понял, товарищ старший лейтенант.

— Это хорошо. И имей в виду на дальнейшее: ещё раз такие разговоры услышу — отчислю. Ты кого пожалел? Ты классового вражину пожалел! А он тебе завтра нож в спину воткнёт! Что ты тогда запоёшь? Как нас учит товарищ Сталин? Чем дальше в лес, тем классовая борьба становится все напряжённей и острей! Злющей она становится, понял? А для классовой борьбы совсем не важно, ребёнок этот враг, женщина или здоровенный мужик с топором! Сегодня ребёнок — завтра мужчина, а на спусковой крючок и женщина нажать может! Только бдительность и беспощадность к классовым врагам обеспечит победу мировой революции.

— Так точно, товарищ старший лейтенант!

— Вот так вот…

— Ликбез закончен, — майор навіть не посміхнувся. Він строго глянув на сержанта та махнув головою у бік колишнього поліцейського відділку, — идём, надо организовывать разгрузку…

РОЗДІЛ 2 СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ.

По сільській дорозі йшли танки, мигтіли білі номери на круглих баштах. Під брязкіт гусениць посміхалися танкісти. Командири висувалися з башт і намагалися ловити букети осінніх айстр, які кидали деякі захоплені глядачі, а з відкритих люків шкірилися замурзані водії. Уздовж дороги стояло майже все населення Стасова, але тішився небагато хто, більшість дивилася на машини стривожено.

Село Стасів невелике й старовинне. За його історію мешканці бачили багато що крім, мабуть, одного — волі. Починаючи з чотирнадцятого століття, коли село уперше згадане в одному з літописів, воно було то під Польщею, то під Литвою, то під Австрією, то під Росією, то знов під Польщею. Так і жили… Півсела поляків, півсела українців, півсела ходить у католицький храм, півсела у грекокатолицький, півсела розмовляє українською, півсела польскою, півсела — вільні хазяї, півсела на рідній землі живуть, мов на чужині.

А зараз по Тернопільщині сунула військова машина небаченої потуги, збудована трударями неосяжної радянської імперії під страхом батога та заманливого, хоча й досить черствого, пряника. Радіти приходу совєтів, чи сумувати? Члени підпільної організації комуністів відверто раділи. Аякже! Прийшли свої! Зараз буде їхня влада! А всім відомо: чия влада, той і на коні! Зараз вони зададуть перцю усім своїм ворогам! А члени організації націоналістів нічого радісного у цьому пришесті не бачили. Яка різниця? Були одні окупанти, прийшли інші, ну то й що? З чого радіти? Що з того, що прийшли слов’яни? Поляки ж бо теж не німці, а хіба при них було так вже й добре?

Марійка стояла біля свого подвір’я, проводжаючи поглядом танк за танком, що рухалися нескінченою колоною, залишаючи глибокі сліди від сталевих траків на вологій після вчорашнього дощу землі. їй недавно виповнилося вісімнадцять. Середнього зросту, ладна, завжди усміхнена, метка до роботи, матусина улюблениця.

Наприкінці серпня, перед нападом німців на Польщу, Марійку на вулиці зустрів пічник Василь. Секретом, що він — керівник сільського відділку ОУН, так званий станичний, було лише для польської поліції.

— Ось що, Марічко, зайди до мене надвечір, треба побалакати.

— Добре, вуйку, обов’язково прийду.

Увечері того ж дня дівчина постукала в хату станичного та несміливо привіталася:

— Слава Йсу…

— Слава навіки, доню, заходь, сідай…

Марійка всілася на краєчок стільця.

— Ось що, доню, я хтів у тебе запитати. Як ти відносишся до того, що наш народ, вельми працелюбний та талановитий, досі не має власної держави? Все по нас хтось топчеться: чи то австріяки, чи то поляки, чи то москалі… І все нами хтось керує, а ми власного слова й сказати не можемо?

Коли станичний покликав її на розмову, Марійка щось подібне очікувала, але все ж завмерла. Пригадалося, як вони з хлопцями та подругами обговорювали страту оунівців Василя Біласа та Дмитра Данилишина, що відбулася кілька років тому.

— Нічого ти, Марійко, не розумієш! — гарячкував Василь Когут, — вони — справжні герої! І що з того, що пошту пограбували? Пошта чия? Ляхівська? Ото ж бо!

— Але ж загинула людина!

— Ну то й що? І взагалі, не людина, а лях!

— А хіба поляки не люди?

— Люди то люди, але ж окупанти! А гроші куди пішли? На боротьбу з тими ж ляхами! А те, що поляка вбили, так ніхто їх сюди не кликав, хай забираються звідси… Бо будемо їх ще вбивати! Багато вбивати, доки не полишать нас у спокої!

— Отже, вони зробили усе правильно?