Переможців не судять

— Петре Миколайовичу, не брешіть! Ви не возз ’єднували Україну, а розширювали територію СРСР. А з ким ви возз’єднали Литву? Латвію? Естонію? Точнісінько так само ви загарбали й Західну Україну. І доки цього не зрозумієте, доти будемо розмовляти, наче двоє глухих. Ми були іншими, ми були не совєтизованими українцями, розумієте? І хотіли жити самі! Без Польщі, без Москви чи Берліна.

В її словах бувалий енкаведист відчув правду, але щось йому заважало погодитися зі старою жінкою, на ім ’я Марія. Він наморщив чоло, намагаючись здогадатися, у чому ж справа, і нарешті зрозумів:

— Наверное, вы правы… Но тогда и вы должны понять, что никто не уполномочивал вас говорить от имени всей Украины. Мы ещё слишком разные…

— Ще? — перепитала Марія.

— Да, ещё, — відповів попутник, — время лечит всё. Вот скажите, — загорівся він новою ідеєю, — разве кто-то рвёт сейчас друг другу глотки по поводу войны с Наполеоном? О-го-го, когда это было… Так же будет и с этой войной. Когда-нибудь всё уляжется и всё это сделается просто фактом. Без всяких эмоций. Просто фактом. И наши внуки, а может, и правнуки, не будут уже такими разными, а? Факт — он и есть факт, рви на себе рубашку, или не рви!

— І не будуть кликати один одного западенцем чи москалем… — погодилася Марія, — однак мова буде одна — українська!

— На тебе! Говорили-балакали…

Потяг рівномірно стукав колесами, вагон легенько погойдувало. Марія мабуть заснула, лежачи обличчям до стіни, а Петро Миколайович все сидів біля столика та розмірковував, дивлячись у темне вікно.

“Мы такие разные… А купе одно — и нужно ехать, а места поменять не получается. И все-таки надо ехать, что ж тут поделать?”

— Треба жити… — раптом пробурмотіла Марія уві сні.

Петро Миколайович кинув погляд на жінку, що спала.

— В самую точку…