Переможців не судять

Потяг пролетів станцію, і за вікном знову запанувала пітьма. Рівномірно постукували колеса, погойдувало вагон. У купе було душно, провідниця вочевидь передала куті меду з опаленням.

— Мария! Как вам, не жарко? Может, купе проветрим? Я в такой жаре и не усну, наверное…

— Можна і провітрити… Хоча мені подобається, коли тепло, але тут і справді занадто, — не розплющуючи очей, відповіла попутниця.

Петро Миколайович прочинив купейні двері, стало трохи свіжіше.

— Не холодно?

— Ні, дякую.

— Не за что…

“Может, к проводнику сходить, попробовать место поменять? — раптово подумав Петро Миколайович, — вроде как еще не очень поздно… ”

Він вийшов з купе та притулився чолом до темного холодного вікна. “А таки схожу… ” — і пішов по коридору, похитуючись разом з вагоном.

Провідниця сиділа у службовому купе та читала книжку.

— Извините…

— Прошу, пана?

— Нельзя ли мне перейти в другое купе? Может быть, у вас есть где-нибудь свободное место? Желательно, на нижней полке?

Провідниця на мить замислилася:

— Даруйте, пане, немає.

— Очень жалко…

— Вам щось заважає?

— Нет, ничего. Извините ещё раз.

— Прошу…

“Может, это и к лучшему, — подумав він, — ведь просила дочка… Нет, внучка… Как ее? Леся? Вроде Леся… позаботиться… Пока брат в Киеве придёт… Да… И ехать надо, и деваться некуда!”

Він повернувся у купе хвилин за двадцять. Марія вже лежала, поклавши руки поверх простирадла і прикривши очі. Подумав, що сусідка спить і незадоволено поморщився: не встиг перевдягнутися. Знімати штани в присутності жінки не хотів. Марія наче прочитала його думки:

— Перевдягайтеся, я відвернуся. Все одно я вийти не можу.

— Спасибо. Можно подумать, что вы читаєте мысли…

Марія повернулася обличчям до стіни. Петро Миколайович витяг із сумки спортивний костюм, поспіхом перевдягнувся, вимкнув світло та розтягнувся на полиці. Спати було зарано, але й робити було нічого. На столі щось тихенько дзенькало і це дратувало. Він навпомацки знайшов вимикач світильника, сів та глянув на столик: склянка з-під чаю і недопита пляшка коньяку стояли надто близько.

— Не спиться? — запитала попутниця.

— Нет.

— Тоді дайте відповідь. Тільки спокійно, без серця… От нащо ви прийшли до нас у тридцять дев’ятому?

— Мы воссоединили Украину. Разве не так? Разве была бы сейчас Украина в таких границах?