Переможців не судять

За три місяці населення камери майже повністю змінилося, і Марійка на правах старожила вже мала місце в іншому кутку камери, якнайдалі від параші. Тут також смерділо, але все ж таки спина впиралася не в смердючий бак, а в стіну, холодну, проте відносно чисту. Вона вже не те, що чекала на суд, а мріяла про нього. їй здавалося, що до кінця життя свого просякла цією смердотою, яка йшла від параші, давно не митих жіночих тіл, тютюнового диму, протухлої їжі і багато ще чого. Вона давно вже припинила здригатися від пострілів, бо стала, як і всі, вважати, що розстріл це не покарання, а звільнення від нелюдського життя, в цих невеликих камерах, заповнених людськими тілами так щільно, що здавалося, тут перебуває одне величезне чотирикутне тіло, з багатьма ногами, руками і головами. І ось нарешті їй оголосили, що назавтра має відбутися суд. Засідання суду відбувалося у Кулинцях, куди Марію і ще декого з кулинецьких мешканців, які служили у місцевій поліції, спеціально привезли з Тернополя. Марія впізнала лише Федора Гірку та Юрка Левковича. З ними вовтузилися довго, бо на їх руках було багато крові. По одному з перших епізодів, саме по розстрілу заарештованих зі Стасова у липні сорок першого, і проходила Марія. Дехто, засліплений ненавистю до поліцаїв, свідчив, що Марія тоді була озброєна пістолетом, котрий потім раптом перетворився на гвинтівку, і навіть про те, що вона особисто розстрілювала нещасних, але свідчення ті були не дуже переконливі. У залі суду Марія побачила Василя, який із заплющеними очима хитав головою, наче у нього боліли зуби, а губи ворушилися. Марія так і не змогла зрозуміти, що він говорить: чи то молиться, чи в чомусь намагається себе переконати, а може, кається, що тоді відпустив Марійку до Тернополя? Може, якби поїхав сам, то нічого зараз не було б? А жили б вони у своїй хаті, і все було б добре?

Поліцейським дали кому розстріл, кому двадцять п’ять років таборів, Марійка, дякувати Богові, відбулася лише десяткою.

***

— Василю, Сталін помер! — крикнув Дмитро просто з порога.

— Як то? — не одразу зрозумів зять.

Адже Сталін був богом, а боги не вмирають! Сталін був завжди. До тридцять дев’ятого року, коли Тернопільщина була під поляками і після, коли прийшли совєти, і під німцями, і після німців, завжди, тихіше чи голосніше лунало це грізне ім’я: Сталін. Чорна тарілка радіо, яка зараз висіла майже в кожній хаті, не давала забути про те, що весь радянський народ живе та дихає лише завдяки тому, що є на світі великий вождь усіх часів та народів товариш Сталін. І ось на тобі!.. Виявляється, що він не бог! Адже боги не вмирають… І що ж зараз буде? ЯК ЖЕ МИ БЕЗ НЬОГО?

Може, тому, що Дмитро був старший за віком, а може, що не служив в армії, і йому не втокмачили те, що мало не кілком забили в голову Василеві, але старий думав зовсім про інше.

— Василю! Сталін помер! А раз так, то, може, і Марії полегшення буде?

У того аж серце зайшлося, про це він якось не подумав і подумки себе вилаяв. Він завжди пам’ятав про дружину і не раз плакав, обернувшись обличчям до стіни. За всі ці роки він не зустрічався з жодною жінкою, віддавши себе дітям, дбаючи про них, наче справжня мати. Вони виростали, оповиті любов’ю тата, а його серце розривалося, коли маленький Данилко кричав, наслідуючи Славуню, услід військовим з аеродрому:

— Москалі!.. Віддайте маму!

Пройшов місяць, другий, наступило літо, і ось нарешті оголосили амністію, але ніякого полегшення для Марії і для таких, як вона, не було. Ворошилов та Берія, керуючись якимись своїми, невідомими Василю, цілями, випустили на волю лише злодюг та бандитів. І тоді він наважився й написав листа до Голови Президії Верховної Ради СРСР Ворошилова. Лист був коротенький і зміст його зводився до того, що у Марії вдома росте двоє маленьких дітей, майбутніх громадян Радянського Союзу, а Василь, інвалід війни, не може дати їм справжнього радянського виховання, бо йому не дозволяє здоров’я. Нікому нічого не кажучи, він відвіз листа до Кулинців та кинув у поштову скриньку.

***

Був листопад. З яблунь, що росли біля хати Грицаїв, облетіло майже все пожовкле листя. Ранками калюжі подекуди прихоплювало тоненькою плівкою криги, а вітерець приносив запах морозу, поволі колишучи гілки кущів та траву в білих іскрах срібного інею. Усе йшло до зими.

Килина поставила біля стіни рогач, витягши з пічки баняк із борщем, і застигла на місці, бо зі спини почула:

— Мамо…

Цей голос вона впізнала би з тисячі, та що там із тисячі! Вона б його впізнала будь коли і будь де! Але як упізнав цей голос Данилко? Він ще був зовсім маленьким, коли Марію забрали. Як?

— Мамо!!! — вереснув, наче щеня, якому випадково прищемили хвоста у дверях чи необачно наступили на лапу, голосом високим та пронизливим, — мамо! Тату!!! Москалі віддали маму!!!

***