Переможців не судять

Рипіння замка, брязк дверей. Марія спочатку отетеріла та розгубилася: перед нею стояла суцільна стіна з жіночих тіл. Зайти в камеру було неможливо, але конвоїр силою штовхнув її міцною долонею в спину.

— Давай, давай…

Камера була приблизно п’ять на три метри, з невисокою півкруглою стелею, а жінок напхано… Марійка нарахувала двадцять дві і збилася з ліку. Сісти було нікуди, усі стояли. Були страшна задуха та сморід. Пройшла година, дві, день… У Марії виникло почуття, якщо це негайно не скінчиться, то вона чи збожеволіє, чи щось зробить: почне галасувати, битися, рвати на собі волосся… Але нічого не припинилося, і вона якось стрималась, бачачи, що жінки терплять і чекають невідомо на що. Нарешті гримнули двері:

— Всем спать! Быстро!

Підлога була вистелена неструганими дошками, на яких було накидане сіно. Ні нар, ні матраців, ні, тим більш, подушок, нічого такого в камері не було й поготів. Марію як новеньку випхали до самої параші, що смерділа в кутку.

— Не так! — сказала якась жінка, яка вмощувалася поряд, — на лівий бік треба…

— Чому? — здивувалася Марія. Чого це вона має лягати обличчям до цього смердючого баку?

— Бо всі хочуть поспати.

— Та хіба ж я кому заважаю?

— Авжеж… Якщо кожний буде лягати як забажає, то всі просто не помістяться.

— А-а… — вона озирнулася навкруги. Дійсно, всі вкладалися на лівий бік, щільно притулюючись одна до одної, наче оселедці в бочці.

— Быстрее… Сейчас всех подниму!

Нарешті Марія вмостилася, мало не впираючись у парашу обличчям. Хтось жебонів, хтось молився Богу, а хтось уже захропів. Вона з насолодою простягнула ноги, які за цілий день втомилися і гули, коліна крутило…

«Боже, боже… — думала Марія, — скільки можна так витримати? День? Два? А ці жінки…»

Її думки перебив брязкіт дверей, на порозі виросла постать солдата:

— Савчак! На допрос! Пошевеливайся!

Неподалік від Марії почала підводитись літня жінка. Саме вона молилася ще кілька хвилин тому. Важко звівшись на ноги, вона спробувала пройти до дверей, але їй це не вдалося — не було куди ступити, так щільно одна до одної лежали жінки.

— Ану встать! — скомандував солдат, — всем встать, мать вашу!

За півгодини після Савчак на допит викликали якусь Кандибу, потім ще когось, потім ще. За три години з допиту привели Савчак, вона плакала та стогнала, ще когось забирали, і когось повертали. Кожного разу, коли рипів ключ і брязкали двері, всі на мить затихали: кого? А коли нещасну жертву виводили, то всі знов намагалися заснути. Раз на годину старша по камері командувала:

— Повертайсь! — і тоді всі одночасно поверталися на інший бік, бо інакше повернутися було неможливо. Годині о третій ночі, точно визначити було складно, Марія почула стишений постріл, за десять хвилин ще один, а потім ще…

— Що це? — пошепки запитала сусідку. За рухами Марія здогадалась, що та лежачи перехрестилась.

— Що, що… — також пошепки відповіла вона, — когось розстріляли…

— Великий Боже… — прошепотіла вражена Марійка, бачачи, що ніхто в камері на постріли більше не відреагував.

Тут, зараз, за стіною, позбавили життя кількох чоловік, і ніхто не здригнувся, не закричав, не заплакав, а лише сусідка непомітно перехрестилася і то лежачи, бо підвестися змоги не було…

За три місяці, котрі Марія провела у тюрмі, її викликали на допит лише двічі. Допитували її різні офіцери, задавали одні й ті ж питання. На її щастя, ніхто так і не запитав, де ж вона мешкала після того, як втекла з дітьми з Улісовичів. Це було єдине питання, на яке вона б не змогла відповісти, завдяки саме цьому питанню слідчий міг би вийти на підпільний шпиталь, а це вже серйозно… А так їй шили, що вона служила в поліції, але доказів слідство майже не мало. Марія твердо стояла на своєму: їхала добувати ліки, на возі її лише підвезли до Кулинців. І це була чистісінька правда.