Читаем Переможців не судять полностью

Скворцов, заступник начальника обласного управління НКВС, проглядав справи заарештованих німецьких посіпак та бандерівців перед тим, як передати їх до суду. Цю групу привезли з Кулинецького району. Спершу проглядав бандерівців. Одна зі справ його зацікавила. Погляд вихопив абзац із протоколу допиту, де згадувались Гордій та якась Розумниця. Ну, Гордій був фігурою відомою. Два тижні тому здавалося усе, накрили його, як кошака мокрим рядном, але і тут спритник викрутився. Як він зміг прослизнути крізь потрійне кільце оточення — лише Богу відомо, але прослизнув же, дідько його забирай! А ось Розумниця! Хто така? Судячи з усього, хтось із найближчого оточення. Якщо вийти на цю Розумницю, можливо, можна буде вийти й на Гордія? Він уважно вчитався у протокол допиту, якій проводився майже місяць тому:

— Когда вы в последний раз встречались с Гордеем?

— З Гордієм останній раз я зустрічався за кілька днів до свого арешту, точного числа не пам’ятаю.

— Где состоялась эта встреча и при каких обстоятельствах?

— Його курінь… тобто банда, була розбита, а його самого поранено. Він зайшов до нашого чоловіка у Драганівці, щоб той дав йому харчів та перев’язав рану. Там був і я. Тоді він сказав, що його банда розбита, і він мусить десь відлежатися, щоб загоїлась рана і найліпше, мабуть, це зробити у Розумниці. Але хто така і звідки — не сказав.

— Хто ваша людина з Драганівки і хто така Розумниця?..

— Про Розумницю нічого не скажу, бо не знаю…

Далі вже Розумниця не згадувалася. Скворцов викликав начальника слідчого відділу:

— Вот что, майор. Мне здесь встретилась некая Розумница. Я что-то не припомню такого псевдо, а по всему кто-то из близких знакомых Гордея. Он у неё собирался отлеживаться после ранения. Посади своих хлопцев, пусть пошерстят дела и соберут всю информацию на эту Розумницу. Надо подумать… Если мы на неё выйдем, то, вполне возможно, и Гордея прищучим.

— Есть, товарищ подполковник!

За дві доби працівники відділу перетрусили купу справ і по крупинках зібрали інформацію про Розумницю. Її виявилося дуже мало. З усього виходило, що це молода красива жінка, що вона утримувала на своєму обійсті у Великій Прошеві підпільний шпиталь. Хто тримав шпиталь у Великій Прошеві було відомо: Марія Дацьків, але та зникла, і як насправді було її ім’я і звідки вона була — невідомо. У хаті разом із нею мешкало двоє діточок, дівчинка і хлопчик. Були то її діти чи ні — теж невідомо. З усього виходило, що Розумниця і Марія Дацьків — одна і та ж особа, але це не полегшувало справи. Жодної ниточки до неї відшукати не змогли. Спробуй, знайди жінку за такими прикметами: молода, красива, має сина та дочку? Дурня…

Скворцов узяв першу-ліпшу теку зі стосу сірих тек, що лежали на столі:

— Вот тебе пример… Мария Дмитриевна Когут, в девичестве Грицай, двадцать пять лет, двое детей, фашистская пособница… Служила в полиции… Отрицает… Конечно! Как же не отрицать, если тут двадцать лет прямо на лбу нарисовано! Могла она в бандеровцах быть? Откуда? Из Стасова… Вряд ли… Двое детей, непыльная должность секретарши в сельского старосты… При муже… Зачем ей это всё?

І підполковник закрив папку, не перегорнувши ще однієї сторінки. А там було написано, що у жовтні сорок третього року чоловік Марії, Василь Когут, вбив начальника Стасівської поліції, зарубав сокирою за те, що той убив його батьків. Уникаючи помсти з боку поляків, родина вимушена була тікати із села. Може, підполковник і згадав би, що дуже схожу історію йому розповідала торік солдатка з Великої Прошеви, на імя Марія Дацьків? Але аркуш не був перегорнутий, і таємниця псевдо «Розумниця» так і залишилася нерозкритою.

***

Марія спускалася крутими сходами. Її привезли до Тернопільського обласного управління НКВС.

Перед відправкою, після довгих клопотів, Василь добився побачення з дружиною. Вони сиділи в невеличкій кімнатці під пильним оком конвоїра. Стурбований її подряпаним обличчям, з величезним синцем під лівим оком, Василь запитав:

— Марічко, тебе били?

— Та що ти, Василю! Ніхто навіть і пальцем не зачепив.

— А на обличчі, що?

— Де? — так чесно здивувалася Марія, що Василь засумнівався, може, синці та подряпини цс якась мана? Конвоїр уважно стежив та слухав, Марія начебто посміхалася, але було не зовсім зрозуміло, чи то її губи скривилися від болю, чи дійсно в неї якась чудернацька однобока посмішка… Кілька хвилин побачення промайнули наче мить,і ось Марійку виводять. Ось останній подих, останній погляд, останній несміливий жест рукою… Усе. Грюкнули тюремним холодом залізні двері. Василь заплющив очі з відчаю…

— Гражданин! Освободите помещение! Быстренько!

I ось зараз її ведуть вузьким коридором підвалу обласного управління НКВС. Важкий металевий засув брязнув, наче велетенський затвор від гвинтівки, аж луна пішла під низьким важким склепінням. Від цього звуку по шкірі пробігли мурашки, таку безнадію він пророкував. Вузький коридор, двері покриті бляхою, а сморід… Ох, і сморід…

— Лицом к стене! Руки за спину!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Три повести
Три повести

В книгу вошли три известные повести советского писателя Владимира Лидина, посвященные борьбе советского народа за свое будущее.Действие повести «Великий или Тихий» происходит в пору первой пятилетки, когда на Дальнем Востоке шла тяжелая, порой мучительная перестройка и молодым, свежим силам противостояла косность, неумение работать, а иногда и прямое сопротивление враждебных сил.Повесть «Большая река» посвящена проблеме поисков водоисточников в районе вечной мерзлоты. От решения этой проблемы в свое время зависела пропускная способность Великого Сибирского пути и обороноспособность Дальнего Востока. Судьба нанайского народа, который спасла от вымирания Октябрьская революция, мужественные характеры нанайцев, упорный труд советских изыскателей — все это составляет содержание повести «Большая река».В повести «Изгнание» — о борьбе советского народа против фашистских захватчиков — автор рассказывает о мужестве украинских шахтеров, уходивших в партизанские отряды, о подпольной работе в Харькове, прослеживает судьбы главных героев с первых дней войны до победы над врагом.

Владимир Германович Лидин

Проза о войне
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер

В романе впервые представлена подробно выстроенная художественная версия малоизвестного, одновременно символического события последних лет советской эпохи — восстания наших и афганских военнопленных в апреле 1985 года в пакистанской крепости Бадабер. Впервые в отечественной беллетристике приоткрыт занавес таинственности над самой закрытой из советских спецслужб — Главным Разведывательным Управлением Генерального Штаба ВС СССР. Впервые рассказано об уникальном вузе страны, в советское время называвшемся Военным институтом иностранных языков. Впервые авторская версия описываемых событий исходит от профессиональных востоковедов-практиков, предложивших, в том числе, краткую «художественную энциклопедию» десятилетней афганской войны. Творческий союз писателя Андрея Константинова и журналиста Бориса Подопригоры впервые обрёл полноценное литературное значение после их совместного дебюта — военного романа «Рота». Только теперь правда участника чеченской войны дополнена правдой о войне афганской. Впервые военный роман побуждает осмыслить современные истоки нашего национального достоинства. «Если кто меня слышит» звучит как призыв его сохранить.

Андрей Константинов , Борис Александрович Подопригора , Борис Подопригора

Проза / Проза о войне / Военная проза