Переможців не судять

— Дурень ти! Кого зрадив? Своїх проводирів? Та вони усі за кордоном, жирують, сволота, поки ви тут по лісах у схронах гниєте заживо… І всі махають прапорами: ми за Україну! Незалежну та самостійну! Єдину та соборну! А чого ж тоді вони усі за кордоном?

— Не всі…

— Не всі, то майже всі! Хай їдуть сюди та допомагають відновлювати країну. Глянь довкола, усе зруйновано, скільки людей побито, а вам усе мало!

— Ми воюємо на своїй землі! Йдіть звідси, і ми якось дамо тут лад…

Чуб, бачачи, що його спроба переконати Гриця дає зворотний ефект, замовк. — Хто його зна… Ще передумає допомагати, шукай потім цього Гордія, наче голку в копиці сіна.

Але Гриць не передумав, та й запізно вже. Головне було сказано: банда Гордія ховається у лісі біля Великої Прошеви.

— Вартовий! Заберіть та пильнуйте. Головою відповідаєте. Радиста до мене.

За хвилину прибіг захеканий радист. На його обличчі блукала щаслива посмішка: він все ще був під враженням радіограми про кінець війни.

— Друже командир…

— Кончай маскарад! Радио Фастове кому: «Срочно. Гордей в лесу возле Великой Прошевы. Двигаюсь туда. Имею языка. Встречаемся на западной опушке леса завтра, десятого мая, в семь ноль-ноль в квадрате восемь двенадцать. В отряде примерно двести штыков. Вооружены автоматами и пулемётами, имеют два миномёта. Чуб». Поторопись. Через полчаса будем выступать.

Загін підняли по тривозі. За годину вже рухалися прискореним маршем у бік Великої Прошеви. Проходячи повз села, маскувалися ще ретельніше, ніж тоді, коли стояли у лісі та чекали на зустріч з бандерівцями. Чуб напрямки сказав, що якщо хтось зірве операцію, піде під трибунал. По тону, яким були сказані ці слова, усі зрозуміли: командир не жартує. А воювати не хотілось! Адже все! Усе! Перемога! Зараз би налляти по сто грам наркомівських та гарно відсвяткувати цю справу, а вони біжать у повній викладці, зі зброєю та набоями у мішках за спиною! А не хотілося… Бо ж перемога!!!

Завдяки тому, що командир гнав загін у три шиї, встигли вчасно. Розмістилися на узліссі, трішки відпочили, погризли при примарному світлі нічних зірок хто сухарі, хто відкрив банку консервів, багаття розводити командир заборонив, палити лише в невеличкому ярку, щоб не дай Бог, не помітив ніхто завчасно. На світанку на узлісся прибули машини із солдатами. Почався слабкий гамір, гавкнув собака, на якого одразу цитьнули, а може, й вдарили по загривку, бо він ледь чутно заскавчав.

Чуб обговорював план військової операції з командиром полку НКВС, котрий прибув з Тернополя та заступником начальника управління підполковником Скворцовим. Узгодивши деталі, він вишикував загін:

— Бойцы! Солдаты! Вы все знаєте, что война закончилась. Но этой земле не дают спокойно жить фашистские наймиты, бандеровцы, украинско-немецкие националисты. Не нравится им мирная жизнь, не нравится им социалистический строй! Мы добили фашистскую гадину в её же берлоге, как учил нас товарищ Сталин! Так добьём же и эту гадину в ее же берлоге! Не хочется рисковать вашими жизнями после того, как закончилась война. Поэтому принято решение отправить к Гордею парламентёров и предъявить ультиматум. Если ультиматум не будет принят — пойдём и уничтожим банду. Вокруг леса создано кольцо, никуда они отсюда не денутся. Парламентёром пойду я. Если со мной что-нибудь случиться, командиром назначается лейтенант Кондрашов.

Той, кого звали Круком, узяв під козирок:

— Слухаюсь, товаришу командир.

— Ну що, Грицю, гайда на гостину до твоїх друзів?

Той заплющив очі й хитав головою, наче в нього болів зуб. Він розумів… Все розумів, бо давно був в УПА. Знав, що відплата за зраду — смерть. Не втримався… Там, у курені, перший раз злякався, бо ніколи ще чорне дуло не заглядало в його очі так близько… Страшне це темне провалля смерті! Бездонна прірва пітьми, ступив у неї і будеш падати й падати без надії, без порятунку! А він вже ступив! І він вже падає! Так яка різниця, зараз чи за годину? І він сів на землю і проказав хрипким голосом:

— Нікуди я не піду. Краще вже тут пристрельте…

— Оце такої! — сплеснув руками Чуб, — ти бачиш, скільки народу через тебе сюди приїхало, а ти зараз кажеш — не піду! Ти, навпаки, своїх друзів врятувати можеш. Підемо на перемовини, хлопці складуть зброю та залишаться живими. А так усі загинуть! З оточення не вирветься ніхто, це я тобі обіцяю…

«А може, й правда? — подумав Гриць, — може й справді залишаться живими? А так усіх поб’ють… Он їх скільки! А ще навколо лісу… А так будуть живі… Колись самі подякують… Може бути…»

Він не розумів, що виправдовує свою зраду, що вже майже виправдав себе у думках, і вголос сказав:

— Добре. Йдемо. Лише ми вдвох.

— Ясна річ, удвох.

І вони пішли.

«Как не хочется рисковать в первый мирный день, — думал Чуб, — ведь всё-таки мир! Уже мир! А здесь всё ещё война, будь она проклята! И меня вполне могут убить! А деваться некуда… Надо воевать… Наплевать, сколько там положат бандитов! Разве считают убитых бешеных собак? А наших? А я?»

«Жити хочеться… Жити! Може, промине? Може, якось…» — думав Гриць.