Переможців не судять

— Та я усіх і не пам’ятаю. Потерейко був, брат його Михайло, Куріцин Богдан, Іван Завінчений… Назар Глинський, Микола Лисевич… Але ця поліція довго не була, німці її розпустили і натомість створили свою, під своєю командою…

— Хорошо… Вы в полиции работали?

— Ні, у поліції я не працювала…

— Вы говорите неправду, попросту говоря, брешете! У нас есть данные, что вы работали в полиции вместе с Ткачуком. Для твоего же блага очень сильно рекомендую говорить правду.

— Ще раз повторюю: у поліції не працювала. Я працювала у сільській управі.

— Врёшь ты, сучка! — майор звівся, пройшовся по кімнатці, став позаду Марії.

Та зіщулилася і завмерла в очікуванні, навіть очі заплющила. Майор кашлянув, вона сіпнулась від несподіванки і розслабилася. І тут він її вдарив, несильно, але точно влучивши у нирку. Від того, що жінка вже не очікувала удару і розслабилася, вона не втрималася на табуретці й впала до бетонної підлоги обличчям. Майор, наче й нічого не сталося, не кваплячись повернувся до столу.

— Спрашиваю ещё раз: расскажи о своей работе в полиции.

Марія потрусила головою, приходячи до тями, і підвелася, у голові все йшло обертом…

— Я не працювала у поліції.

Майор знову звівся, жінка цього разу не зіщулилася, вона вже знала, що можна чекати від цього невисокого товстуна, і лише уважно спостерігала за ним, щоб вловити мить, коли той почне її бити. Але знов проґавила. Мабуть, у майора був чималенький досвід. Вона знову злетіла з табуретки… На цей раз він ще додав пару разів блискучими хромовими чоботами.

— Ну?

Але Марія вперто стояла на своєму: у поліції не працювала.

— Ну, хорошо… — майор порився у відкритій течці і витяг дрібно списаний аркуш паперу, — вот это показания Анны Протининой. Вы знаете такую?

— У нашому селі була така.

— Были ли между вами неприязненные отношения?

— Які отношенія?

— Где-нибудь на ногу ей наступали? Зло на вас она имела?

— Та начебто, ні… — Марія все не розуміла, до чого веде майор.

— «В начале июля моего мужа, Грыця Протинина арестовала Стасивская полиция. До войны он работал уполномоченным по сену. Грыця и еще нескольких жителей села Стасив, таких как Мирослав Зенюк, голова сильрады, Моня Кацман с семьей, директора школы, фамилию не помню, и еще несколько человек, собрали возле сильрады и на подводах повезли в Кулинцы. Сопровождали их наши сельские полицаи, такие как Василь Ткачук, Назар Глинский, Микола Лисевич, Мария Грицай. Все они были вооружены, кто пистолем, кто крисом. А потом были расстреляны у Кулинцах, в том числе и мой муж, Гриць Протинин». Вот так вот, гражданка Когут. Конвоировали вы арестованных? И чем были вооружены?

РОЗДІЛ 28 ТЕРНОПІЛЬЩИНА. ТРАВЕНЬ 1945 РОКУ

— Гордію, у нас тут сусіди з’явилися.

— Які ще сусіди? — той здивовано звів брови.

— Загін якогось Чуба.

— Чуба? — перепитав Гордій, напружуючи пам’ять, — щось не пам’ятаю такого… Чуб… Звідки узявся?

— А хто його зна, — знизав плечима Назар, який після загибелі кума Миколи узяв собі псевдо Месник, — тиждень тому у Баворові хтось ляхів пощипав, пришили якогось місцевого вчителя та ще когось… Наші, начебто, туди не ходили… А вчора, в Струсові, влаштували великій гармидер і теж не наші. До того ж там вбили голову сільради…

— Лагоду вбили?

— У тому й справа! Вони полізли туди, де нічого не знають. Вважають, що роблять добру справу, а насправді лише шкодять. Я відправив розвідку рознюхати туди-сюди, та й у лісі під Драганівкою здибалися. Невеличкий такий загін, штиків на сорок… Кажуть, що з Станіславщини, рейдують… Ну, розвідники їм і сказали, що нема чого тут рейдувати, тут і без них є кому порядки наводити, нехай краще на схід ідуть, на Вінниччину чи Житомирщину. А цей Чуб гонористий! Каже, ви мені не командувач, де хочу, там і рейдую! І зажадав зустрічі з тобою.

— Вони знали, хто я?

— Звісно, ні. Сказали, що будуть розмовляти лише з нашим командиром. Ось розвідка і прийшла з такими новинами. Що будемо робити?

— Ну що ж, зустрітися можна. Але спершу ти сам з ними зустрінься. Помацай, чи нема там якоїсь халепи?

— Добре, Гордію, помацаю…

Месник відправився на зустріч із Чубом з двома досвідченими розвідниками. За половину дня вони дісталися лісової галявини, де півкругом стояли декілька куренів.

По центру горіло вогнище, над яким висів великий казан, у ньому булькало щось апетитне, мабуть, куліш із салом. Чіпкий погляд Месника одразу відмітив, що вогнище розкладено грамотно, диму від нього майже немає, у таборі порядок. Метрів за триста їх окликнув вартовий, і лише коли розвідники сказали хто вони, звідки і назвали пароль, про який домовлялися ще при зустрічі із хлопцями Чуба, їх пропустили до табору, та й то, під пильним наглядом охоронців. Така строгість сподобалась Меснику і він схвально кивнув головою.

— Друже командир! — покликав один з тих, хто привів їх до табору.