Переможців не судять

Охоронці перезирнулися: зайвий ризик їм і справді ні до чого, але ж і відпочити треба… Після довгого переходу ноги аж гудуть! Дмитро одразу все зрозумів:

— Тут, за городом, ще залишилася копиця торішнього сіна. Повечеряєте, там можна пару годин відпочити, але потім… Дуже вже в нас суворо! При темряві на городи вони не сунуться, а вдень…

Хлопці важко зітхнули, але що робити? Краще вже переночувати в копиці, та бути живим і здоровим, ніж переночувати в хаті, на тому ж сіні, тільки на горищі, але мати неприємне пробудження у товаристві енкаведистів.

Марійка та Василь не могли дочекатися, поки залишаться на самоті. А коли залишилися, то стисли один одного в обіймах, мало не до синців. Вони кохалися так же пристрасно, як тоді, у кущах поблизу дороги… Ще до війни… Наче уперше… Наче пили воду після місячного блукання по спекотній пустелі… Наче не бачилися усе життя! Хоча, так воно й було, бо на війні кожен день може вважатися за життя. А скільки їх було, цих воєнних днів, кожен із котрих міг бути останнім, і скільки ще буде? Навіть уві сні Марія не випустила з обіймів чоловіка: а раптом прокинеться, а його не буде? А може, це усе їй наснилося? Від такої думки вона злякалася і ще тісніше притулилася до нього.

Немовби і не засинали зовсім, немовби тільки заплющили очі… Попливли у ніч, де усі рівні. Де нема ні ворогів, ні друзів, а є лише кохання, жадане та пристрасне… Коли між тілами наче проскакує блискавка, коли немає змоги стримати зойки і стогін, що йдуть з самої глибини, дна якої не видно, як не вдивляйся… І в цю прірву ладна падати й падати, солодка бо…

У двері загупали глупої ночі. Марія здригнулася від цього неочікуваного гуркоту.

— Эй, хозяин! Открывай!

Рвучко сів на ліжку Василь, зі сну не розуміючи, що відбувається.

— Открывай, хозяин, дверь высадим! — та чобітьми! Чобітьми!

— Бодай би вам ноги повідсихали… — бурмотів Дмитро, йдучи до дверей.

Двері розчахнулися, і до хати ввалилися кілька військових. У лейтенанта в руках був пістолет, а солдати тримали напоготові автомати.

— Чужие в хате есть? Кто чужой? Где?

— Які ж це чужі? Я, жінка, зять, та донька з дітьми! Де ж чужі?

— Список! — владно кинув лейтенант і простяг руку. На долоню йому тут же поклали аркуш паперу.

— Что-то я не вижу в списке дочки. Фамилия?!

— Моя? — розгубився Дмитро.

У цей час з маленької кімнати вийшли Василь та вдягнена нашвидкуруч Марія. На ліжку, прикриваючись ковдрою і не маючи змоги звестися при чужих людях, лежала Килина.

— В чём дело? — запитав Василь.

— А ты кто? Документы!

Василь витяг із нагрудної кишені солдатську книжку та простягнув офіцерові. Лейтенант уважно прочитав прізвище, звірив фотографію з оригіналом, а потім розгорнув аркуш відпускного квитка, вкладеного у книжку. Уважно прочитав і його, задоволено кивнув головою, побачивши печатку сільради, повернув Василеві і знов вперся очима в Марію:

— Кто такая? Почему не учтена в списках?

— Я ж кажу, це моя донька…

— Где была во время учёта?

— Та вона ж…

— Помолчите, гражданин Грицай, я не вас спрашиваю. Повторяю: где была во время учёта?

Марія розгубилася. Що відповідати? Якщо скажеш, що мешкала у Великій Прошеві, вирине історія з підпільним шпиталем… Сказати, що мешкала у родичів в Драганівці? Перевірять… Прохоренки не підтвердять. Нащо їм чужа біда? А з Улісовичів вона бозна коли поїхала, як тільки Василя до армії забрали… Там теж скажуть… Що робити?

— Ну? — поквапив лейтенант.

Марія мовчала, не маючи змоги щось придумати. Офіцер повернувся до Дмитра:

— А вы что, не знаєте: пускать на постой можно только с разрешения сельсовета? Вы в сельсовет сообщали, что у вас ночует посторонний?

— Та яка ж вона стороння? Це ж моя доня!

— Это моя жена! — добавив Василь, бачачи, що справа стає серйозною.

— За стінкою діти сплять! — додав батько.

— Та що це ви?! — нарешті подала голос мати, все ще лежачи в ліжку та закриваючись ковдрою, — скільки років не бачилися, а ви…

— И сколько же? — незворушно запитав лейтенант, — и где все эти годы была?

— Та чоловік же був на фронті!

— А ты где была во время учёта? Ну?

І це «ну?» пролунало наче постріл. Марія так і не спромоглася нічого відповісти на таке просте і водночас складне питання.

— Взять её! — наказав лейтенант, — в комендатуру!

— Маріє!! — скрикнула мати і підхопилася з ліжка. Ковдра полетіла убік, а сама жінка, з палаючими очима та розхристаним волоссям нагадувала зараз люту фурію, — ви що тут усі, з глузду з’їхали? Яка комендатура? Кажуть же вам, діти за стіною сплять! Василю, веди сюди дітей! Хай побачать, що з їх матусею роблять!

— А ну… Прекратили, гражданка! — строго промовив лейтенант, — а то дети сейчас и без бабушки останутся!

Оскільки Килина не вгавала, її силою впхнули у сусідню кімнату та зачинили двері.

— Э… Э… Товарищ лейтенант! Я же с фронта пришёл! В отпуск по тяжелому ранению, а вы мою жену арестовываете? Вы что, в самом деле!