Читаем Переможців не судять полностью

Маленький Данилко незграбно ходив, раз у раз падаючи на коліна, і щось лепетав, піднімаючи то якісь гілочки, то зелену травичку. Славуня майже не пам’ятала ані дідуся, ані бабусю, і дуже хотіла їх побачити, а час тягнувся так повільно. Сонце наче застигло над небокраєм, червоне та велике.

— На вітер… — тихо промовила Марія.

— Що? — не одразу зрозумів охоронець.

— Сонце червоне, на вітер, кажу… Червоне сонце звечора — завжди на вітер зранку.

— А… Твоя правда… — погодився охоронець, — наче нічого підозрілого не видно…

— Так ти підозріле одразу й побачиш! Підозріле того… Його ж ховають…

На другому краю села, під горою, де був розташований аеродром, раз за разом гули двигуни, злітали літаки, виблискуючи срібними крилами у променях сонця, що вже одним боком сіло на небокрай.

— Розліталися… Бензину їм не шкода! Бодай би у них усе погоріло… — мовив один з охоронців.

— Ні… — не погодився інший, — треба забрати це все й літати самим. Оце буде діло! А так що? Ти на них з гвинтівкою, а вони на тебе з танками та літаками. Багато так навоюєш?

— Твоя правда…

Помовчали.

— Мамо, а коли… Мамо, а де… Мамо, а що… — не вгамовувалася Славуня.

— Зачекай ще трохи, доню… Вже скоро… Незабаром підемо додому…

— А який він? А де наша хата? А чого не зараз?

Дочекалися сутінків. За небокраєм зник останній маленький краєчок сонця, що підсвічував червоно-золотими променями легкі білі хмаринки. Де-не-де у хатах тьмяно засвітилися вікна, а зі сходу вже насувалася темрява ночі.

— Час… — пробурмотів хтось із охоронців, якому вже набридло чекати.

— Ще трохи, — не заперечила Марія, — чекали більше, почекаємо ще з півгодини.

— До бабусі! До бабусі! — зраділа Славуня, — ну, мамо! Ну, йдемо вже! Я хочу додому!

Марія важко зітхнула, начебто треба було пірнути в крижану воду:

— Добре, пішли.

Вони йшли по давно знайомих Марії стежках, уздовж городів, ховаючись серед кущів, пригинаючись попід тинами.

«Йду додому, наче крадійка… — думала жінка, несучи на руках Данилка, — в селі, де прожила усе життя, маю ховатися і лякатися кожного гавкоту шолудивого пса… То поляки, то германці, то москалі… Ні, Гордій таки має рацію! Хай не ми, хай наші діти… Але вільно і без страху… Самі на своїй землі!»

Славуню по черзі несли хлопці, дівчинка втомилася і сама йти вже не могла. Нарешті прийшли. Причаїлися під знайомими з дитинства кущами на городі. Одразу наринули спогади.

Адже стільки разів вона зустрічалася тут із Василем, скільки разів він тут її цілував! І вона з радістю відповідала йому, і тулилася до нього щільно-щільно, наче бажала злитися з ним в єдине ціле, відчуваючи під тоненькою сорочкою сильні м’язи… Де він зараз? Що з ним? Чи побачить вона його бодай раз? Коханий, коханий Васильку! Притулитися би до тебе, вона ж бо так втомилася! Притулитися і про усе забути! Сховатися за твою сильну спину хоча б на мить! Перепочити… Адже так важко весь час вирішувати все самій! Де ж ти, Васильку?!

— Розумнице, може, час?

— Так, — отямилася Марія, — ви посидьте з дітьми, я піду гляну, що там і як…

— Добре!

Собака її не впізнав і загавкав, брязкаючи ланцюгом.

— Цить, бодай тобі… — але тому дарма, гавкав, присідаючи на лапи та бризкаючи слиною на землю.

Рипнули двері.

— Це хто там? — почула Марія такий знайомий голос, що у неї перехопило подих, — Гей! Хто там ходить? Зараз собаку спущу!

— Васильку… — спромоглася прошепотіти.

Ноги її підкосилися, вона впала на коліна і заплакала, ховаючи обличчя у долонях. Наче одразу сили полишили її, наче нічого в душі вже не залишилося. Трималася, трималася і ось… Все витратила. До самого денця витратила. Навіть стояти сил вже не було. Навіть сидіти…

— Це хто… Агов! Це… Маріє? Марія?! Марійка!!!

Ці зойки почули охоронці і в момент примчалися до хати.

— Ані руш! Ти хто такий? — грізно запитав охоронець, побачивши біля Розумниці людину в формі радянського солдата.

— Тобто як? — розгубився Василь, — я Марійчин чоловік! А ви хто такі?

— Чоловік? Розумнице, що це означає? Твій чоловік служить советам?

Марія нарешті прийшла до тями, блимнула кілька разів очима і прошепотіла з таким коханням, з таким щастям, що усі питання у грізних охоронців відпали:

— Васильку… Коханий мій… Як же я за тобою скучила!

Надвір визирнув Дмитро, занепокоєний довгою відсутністю зятя:

— Доню?! — не повірив своїм очам, — доцю, ти звідки?!

Тут же на ґанок вискочила мати:

— Ой, лишенько! Радість яка! Дітки де?

Один із охоронців схопився за голову і помчав до кущів, де у поспіху полишили дітей, слідом за ним кинулася і Килина. Дмитро швиденько завів усіх до хати, в першу чергу ретельно завісив фіранками вікна, щоб ніхто не побачив зайвого і промовив:

— Ось що, хлопці. За те, що привели доню — дякую щиро, але ночувати вас залишити не можу. Дуже вже в нас суворо! Аеродром… Військові, най їх мамі… Комендатура щовечора носа свого пхає в усі усюди… Краще не ризикувати… Мати, збирай вечерю… Ви вже не ображайтеся, але ж і діти тут… Та й вам зайвий ризик ні до чого, я так вважаю…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Три повести
Три повести

В книгу вошли три известные повести советского писателя Владимира Лидина, посвященные борьбе советского народа за свое будущее.Действие повести «Великий или Тихий» происходит в пору первой пятилетки, когда на Дальнем Востоке шла тяжелая, порой мучительная перестройка и молодым, свежим силам противостояла косность, неумение работать, а иногда и прямое сопротивление враждебных сил.Повесть «Большая река» посвящена проблеме поисков водоисточников в районе вечной мерзлоты. От решения этой проблемы в свое время зависела пропускная способность Великого Сибирского пути и обороноспособность Дальнего Востока. Судьба нанайского народа, который спасла от вымирания Октябрьская революция, мужественные характеры нанайцев, упорный труд советских изыскателей — все это составляет содержание повести «Большая река».В повести «Изгнание» — о борьбе советского народа против фашистских захватчиков — автор рассказывает о мужестве украинских шахтеров, уходивших в партизанские отряды, о подпольной работе в Харькове, прослеживает судьбы главных героев с первых дней войны до победы над врагом.

Владимир Германович Лидин

Проза о войне
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер

В романе впервые представлена подробно выстроенная художественная версия малоизвестного, одновременно символического события последних лет советской эпохи — восстания наших и афганских военнопленных в апреле 1985 года в пакистанской крепости Бадабер. Впервые в отечественной беллетристике приоткрыт занавес таинственности над самой закрытой из советских спецслужб — Главным Разведывательным Управлением Генерального Штаба ВС СССР. Впервые рассказано об уникальном вузе страны, в советское время называвшемся Военным институтом иностранных языков. Впервые авторская версия описываемых событий исходит от профессиональных востоковедов-практиков, предложивших, в том числе, краткую «художественную энциклопедию» десятилетней афганской войны. Творческий союз писателя Андрея Константинова и журналиста Бориса Подопригоры впервые обрёл полноценное литературное значение после их совместного дебюта — военного романа «Рота». Только теперь правда участника чеченской войны дополнена правдой о войне афганской. Впервые военный роман побуждает осмыслить современные истоки нашего национального достоинства. «Если кто меня слышит» звучит как призыв его сохранить.

Андрей Константинов , Борис Александрович Подопригора , Борис Подопригора

Проза / Проза о войне / Военная проза