Переможців не судять

Тут їй прийшла проста думка: якщо взнають, де чоловік ночує, можуть же і ту хату спалити? Можуть! Вона згадала голос, повний ненависті хрипкий голос. Але їх за що? Неочікувано для себе вона повернулася і стала, вперши руки в боки:

— Гей! Хто там за мною йде! Геть звідси, а то нікуди не піду!

Пітьма відповіла мовчанням, потім щось зашурхотіло, хтось відліпився від тину і пішов назад, кинувши наостанок:

— От сучка…

Дарка зачекала хвилину, і знов пішла по темній вулиці. Ось, нарешті, й потрібна хата. У будці загарчав собака, наче попереджаючи непрохану гостю, але та сміливо зайшла на подвір’я, не звертаючи на нього ніякої уваги, а той наче відчув, що зв’язуватися з жінкою даремно, зітхнув, та продовжив собі спати. Дарина легенько постукала в шибку обумовленим стуком. Тиша. Ще раз… Потім ще… Нарешті рипнули двері, й з’явився Андрій. Впізнавши жінку, тривожно запитав:

— Щось із дітьми?

— Саме з дітьми! Бандерівці… Сказали, якщо ти не прийдеш, спалять хату разом із дітьми. Я тебе попереджала… Я тобі казала… — і врешті заплакала, впавши чоловікові на груди.

Той важко зітхнув:

— Ідемо… Зараз лише вдягнуся.

— Поквапся… Бо сказали, що чекатимуть не більше півгодини.

— Добре…

Зійшов місяць і трохи розвиднілося. Андрій побачив здаля, що на його подвір’ї стоять кілька чоловік.

— Он вони… — схлипнула жінка.

— Бачу… Ти туди не йди, почекай на мене тут. Все буде добре, не переймайся… Все буде добре..

Жінка залишилася на місці, а Андрій зайшов на подвір’я.

— Хто тут?

— Це я, Гордій. Ти голова?

— Ну, я…

— Хто такий Грак? Відповідай, коли хочеш, щоби твої діти жили! Хто такий Грак?

На фронті Андрій не раз дивився смерті в обличчя. І не два. І навіть не три, а багато. Але то — фронт. На фронті завжди є внутрішня готовність померти, бо знаєш, що тоді, коли ти в когось цілишся, тоді ж і в тебе хтось цілиться. Хоч і жевріє у кожного в душі надія, що саме його не вб’ють, що куля свисне десь поруч і попаде у когось іншого, але кожен розуміє: сьогодні хтось, а завтра, може, й ти…

Але тут, поряд з власною хатою, за стінами якої сплять твої діти, а поруч стоїть кохана жінка! Після фронту, коли ще не натішився, що залишився живий! На власному подвір’ї! Не було в Андрія такої готовності, не чекав він її, клятої баби з косою! Але ось вона, дивиться з цівки «шмайсера», якими озброєні ці, що прийшли по його душу… По душі його та Грака… А цей Грак винен лише у тому, що підібрав, дурень, десь у лісі пістолет, як мала дитина підбирає кимсь загублену на дорозі іграшку, а заховати його як слід не спромігся! Ось і попався на гачок енкаведистам… А за одною дурницею — інша!

— Ну? — урвав його роздуми Гордій, — Назаре! Смолоскип!

— Нііііі!!! — закричала за парканом Дарка, — Андрію!!!

— Назаре!!!

Чиркнув сірник і в березневій пітьмі тьмяно почав розгорятися смолоскип.

— Це Бондар… — вичавив із себе Костенко.

— Я його знаю, — промовив хтось із пітьми, — от дурень…

— Гайда, хлопці… — звелів Гордій.

Назар кинув смолоскипа на землю, і усі четверо посунули з подвір’я. Від смолоскипа загорівся пучок соломи, що валявся поруч. Погорів, погорів та згас… Андрій стояв із заплющеними очима, не вірячи, що залишився живий. Він не побачив, як той, кого звали Назаром, повернувся і не цілячись, тримаючи автомат біля живота, натиснув на спусковий гачок. Автомат коротко плюнув вогнем.

— Назаре! Ти що? Я ж слово дав!

— Зате я не давав!

Над селом розлігся жіночий крик…

Хвилин за десять почалася пожежа. Горіла хата Бондаря. Сам господар із кулею у животі лежав у хаті, підпертій кілком, а його дружина та діти з жахом дивилася на пожежу, не маючи вже сил ні плакати, ні благати про пощаду. Діти, два хлопчики, тулилися до матері і тихенько схлипували, а вогонь відблискував в їх очах кривавими відблисками.

РОЗДІЛ 27 СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ КВІТЕНЬ 1945 РОКУ

— Та ти що, Розумнице! Та ніхто пальцем тебе не зачепить! Давай проведемо тебе до самісінької хати! — вмовляли жінку хлопці, яких Гордій відрядив для охорони Марії з дітьми. Він не хотів відпускати її додому, але вдіяти нічого не міг: тримати дітей у таборі було неможливо та й небезпечно. Добре поміркувавши, виділив їй охорону і доручив налагодити у Стасові розвідку.

— Якщо тобі вдасться добратися в Кулинці, то буде зовсім добре. Але даремно не ризикуй, у мене там очі й вуха і так є… Головне твоє завдання — Стасів. Зрозуміло? Аеродром! Ми повинні достеменно знати, що там відбувається! — наостанок напучував Гордій, — спалити б його до дідька лисого! Разом із бензосховищем та літаками! От було б добре! Але щоб зробити таку справу, треба добре підготуватися. Цим ти й займешся. Ну, щасти тобі, Розумнице…

І ось, врешті-решт, Марія, діти та охорона добралися до Стасова. Маленький загін заховався у кущах і очікував на темряву. Жінка не хотіла ризикувати.

— Мамо… А коли ми вже підемо? А скоро вже будемо вдома? А коли вже побачимо бабусю? А дідуню на нас чекає? — не вгавала Славуня.