Переможців не судять

По тривозі підняли відділення солдатів НКВС, завантажили у полуторку і негайно виїхали у Велику Прошеву.

Задзвонив телефон. Начальник відділу зняв слухавку, з подивом звів брови та простягнув її Скворцову:

— Вас, товарищ подполковник.

Скворцов мовчки взяв слухавку. Почувся схвильований голос чергового:

— Товарищ подполковник! Бандеровцы напали на Кулинцы. Розбит и подожжен госпиталь, ограблена почта. Раненные… Ну, что в госпитале лечились, расстреляны. Медперсонал тоже… Не все, правда… Убиты несколько поляков из местных. Сколько — уточняем. Председатель райсовета тоже… убит, — черговий важко зітхнув та замовк.

— Что замолчали? — жорстко запитав підполковник, — какие приняты меры?

У слухавці знову важко зітхнули.

— Ну? — ще більш жорстко запитав підполковник

— Опоздали… Они провода перерезали, связи не было.

— Узнали, кто?

— По всему выходит, что банда Гордея.

— Опять Гордей… Что б его…

РОЗДІЛ 26 СЕЛО ВЕЛИКА ПРОШЕВА, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ. БЕРЕЗЕНЬ 1945 РОКУ

Машину залишили за кілометр від села, щоб не сполохати бандерівців, якщо вони там. Десять солдатів вишикукалися у шеренгу і майже нечутно побігли уздовж дороги. Попереду біг лейтенант, спеціально направлений для керівництва операцією. У когось щось дзенькнуло чи то в підсумку, чи у кишені, одразу почувся звук удару — винуватець одразу ж дістав по шиї від когось зі старших: не підставляй друзів, хлопче! Тебе ж попереджали — перевір усе до операції!

Нічна темрява добрий помічник для нападаючих, але бігти без світла не дуже… Хтось матюкнеться шепотом, спіткнувшись об щось, чого вночі, та ще й біжучи й не помітиш, а хтось наступить на хмизину, і цей хруст у нічний тиші звучить, наче грім серед ясного неба. Зброю тримали напоготові, про всяк випадок. Поруч із лейтенантом біг той самий сержант Ваніфатов, який пам’ятав, де саме на околиці села мешкала солдатка, на ім’я Марія Дацків. На околиці перейшли на крок, кралися попід тинами, наче злодії.

У пітьмі березневої ночі сержант не одразу упізнав паркан та хвіртку, біля якої він колись питав дорогу в солдатки, а потім провадив у її хаті трус, а коли впізнав, то з полегшенням перевів подих, бо вже почав боятися, що зірве важливу операцію. Собаки на подвір’ї не було, і це полегшувало справу. Відділення причаїлося і хвилин двадцять спостерігало за обійстям.

Ніч. Тиша. Десь гавкнув собака. У курятнику завовтузився півень. Ляснув крилами, щось кукурікнув спросонку та й замовк. Війнув вітерець, принісши збуджуючий весняний запах. Пахне весна! Жагою до життя пахне! Самим життям пахне! Солдати уважно слухали, а раптом щось десь… І таки дочекалися. У хаті тихенько рипнули двері, і

на ґанку з’явилася жіноча постать. У нічній пітьмі неможливо розглянути, хто це. Жінка та й жінка…

— Ну? — ледь чутно запитав сержанта лейтенант, — она?

— Да кто ж ее знает? Товарищ лейтенант, я ж ее видел всего ничего! — таким же шепотом відповів сержант, — вроде бы она…

— Тише ты…

Тим часом жінка зійшла з ґанку, присіла на хвилину біля паркану, задерши спідницю, і пішла у бік льоху. Було чутно, як неголосно стукнула клямка і рипнули двері. І вже після цього почувся голос, начебто чоловічий.

— Вроде бы мужиков тут не было… — з ваганням у голосі сказав сержант.

— Да и чего делать ночью в подвале нормальному мужику? — невідомо у кого запитав лейтенант.

— Может, тут схрон? Или дезертир? — припустив сержант.

Лейтенант згадав орієнтування, у якому припускалося існування у селі таємного бандитського шпиталю, і примружив очі в очікуванні можливої удачі:

— Очень даже может быть, что тут бандеровский госпиталь… Хозяйку будем брать… — речення закінчити не встиг, бо знов рипнули двері льоху, і на подвір’я вийшла жінка.

— Давай! — скомандував лейтенант.

Ваніфатов і ще двоє з ним стрімголов кинулися уперед. — Що це?! — лише встигнула крикнути розгублена жінка.

Марія готувала матеріали для перев’язок. Вона якраз закінчила прати бинти і вже готувалася розвісити їх на натягнутій у кімнаті тоненькій мотузці, коли раптом почула розгублений зойк Василини:

— Що це?!

На мить Марія заклякла. Почувся ще один дивний звук, потім грюкнули двері, їй здалося, ще це двері льоху. Далі вона чекати не стала. Прожогом кинулася до ліжка, де спали діти. Славуня прокинулася одразу. Марія легенько затулила їй рот долонею:

— Тихо, донечко. Швиденько вдягайся…

Губи в дитини склалися бантиком, ось-ось заплаче…

— Донечко, тихенько… Бо москалі близько!

Славуня вже була навчена: раз москалі поряд, то це погано. Москалі — погані дядьки! їх треба боятися! Губи у неї скривилися, і вона почала щось натягати на себе, плутаючись у темряві. Марія хутенько накинула на себе перше, що підкрутилося під руку, обережно, щоб не розбудити, закутала в ковдру Данилка. Потім кинулася до вікна, що виходило на город, розчахнула його і спробувала щось розглядіти у нічній пітьмі. Раптом на подвір’ї пролунала автоматна черга, почулися крики, високим голосом вискнула Василина, знов автоматна черга…

— Гранату! — крикнув хтось.

Марія підсадила доньку на підвіконня: