Переможців не судять

— За Марійкою скучив! За дітками… Славуня вже зовсім велика дівчинка, га? Може, і не впізнає татка? А Данилко? Вже каже «дай!»? — і він посміхнувся так щасливо що, здалося, у хаті засяяло сонечко. Аж очі заплющив, такий був зараз щасливий.

— Піду!

— Куди?! — аж сіпнувся Дмитро.

— Як то куди? У Велику Прошеву.

— Зараз? Проти ночі? У таку багнюку? Поранений? Не дійдеш. Або поляки вб’ють, або, не розібравшись, хлопці- повстанці. У нас таких, у формі, не дуже полюбляють… Сам розумієш… Чи енкаведе забере, потім два тижні будуть розбиратися… Ні, Василю, це не найкраща думка, — Дмитро похитав головою, — тут треба якось по-іншому. Та й взагалі, чи у Великій Прошеві вона зараз? То ж коли казали!

— А як це по-іншому?

— Не переймайся, щось придумаємо… А зараз давай вечеряти… Мати! Давай на стіл все, що є! Єдиний зять із фронту приїхав!

Килина заметушилася біля пічки, стукнула покришка баняка, і по хаті поплив запаморочливий запах домашнього борщу.

— Господи Боже мій… Як я про це мріяв! Моїх би сюди… І що ще потрібне для життя?

— Ще гранчак доброї горілки! — підморгнув зятеві Дмитро.

***

У шпиталі знову були пацієнти. Зійшов сніг, і боївка Гордія одразу перетворилася на загін. Облік населення, який провела місцева влада під твердим керівництвом НКВС, на чисельність загону практично не вплинув. Голова сільради, який мав вести цей облік, більше цінував власну голову, ніж вимоги НКВС. Сьогодні він донесе, що хтось зник із села без дозволу, завтра родину зниклого заарештують, а післязавтра голову пристрелять і хату спалять. І ніякий НКВС його не захистить. То хто ж собі ворог? Та й крім того, не повернешся — твої ж брати такого дезертирства теж не подарують. Тому у загін Гордія повернулися майже всі.

Інерція війни робила свою чорну справу. Фронт пройшов на захід, а війна залишилася. У душах та серцях. І вона диктувала: є лише один засіб для вирішення усіх питань. Засіб, заради якого і починаються війни. Вбити. Усе. Начебто просто, і від цього заманливо. Натиснув на спусковий гачок — і питання вирішено. Поляки? Які поляки? Нема вже ніяких поляків. Жиди? І тих вже немає… Зайди москалі? Поки що є, але і їх не буде! І тоді ми заживемо! Вільно та щасливо! І заради цього варто пролити кров, і власну, і чужу! Заради волі варто піти на все!

Тиждень тому в загін Гордія прибіг із села замурзаний, у порваній сорочці, хлопець. Ледве впізнали у ньому зв’язкового, білявого Ромка. Під лівим оком розквітав, наливаючись синявою, величезний синець. Сорочка розірвана до пупа. Мабуть, біг усі п’ять кілометрів, що відділяли табір від Димитрівки, бо кілька хвилин не міг розмовляти, лише відхекувався та махав руками. Нарешті вичавив:

— Ляхи!.. Ляхи у селі лютують… Палять…

Загін підняли по тривозі. Біля самого села ледь не зіштовхнулися із загоном НКВС який, мабуть, теж підняли по тривозі. Енкаведисти примчали на машинах, але поляки вже зникли. З лісу було видно, що в селі горять чотири оселі. Долинали чиїсь крики та тужливий плач. Машини заїхали у село. Минуло півгодини, але далі нічого не відбувалося. Сам Гордій часу не гаяв, одразу відправив навсебіч розвідку. Кожній парі вояків, а їх було п’ять, дали по ракетниці.

— Знайдете ляхів — просигнальте!

Ляхів знайшли за годину. Спостерігачі вилізли на дерева і уважно дивилися навкруги.

— Он вона!

Над лісом злетіла червона тривожна ракета. Загін рвонув щосили. Нікого підганяти потреби не було, усіх несла уперед жага помсти. Заскочити ляхів зненацька не вдалося, мабуть, вони теж помітили ракету й здогадалися, що їх викрито. Зав’язався важкий бій, коли ворожого пострілу можна очікувати з-за будь-якого дерева чи куща. Поляків виявилося небагато, з десяток, і їх винищили усіх до ноги, але і свої полягли: двох було вбито, трьох поранено. Серед поранених опинився й Микола Лисевич. Куля влучила йому в плече, зачепила кістку і на виході вирвала кусок м’яса. Йому було дуже боляче, і він постійно стогнав і просив, щоб його винесли на повітря, бо не хоче помирати в задушливій темряві. Василина, яка повернулася до своїх обов’язків, легенько гладила його плече:

— Усе минеться… Усе загоїться… Ти заспокойся, дорогенький…

— На сонце хочу! — хрипів Лисевич, — до біса цей льох! Назар де? Назарчику, винеси мене…

— Потерпи, Миколо! Знаю, боляче… Але треба…

Черговий раз оглядаючи плече, Василина сумно похитала головою: навколо рани з’явилася загрозлива червона припухлість. Вона легенько помацала її, від чого Микола мало не закричав.

— Нічого, Миколо, усе минеться… Потерпи…

А за кілька хвилин сказала Марії:

— Погано, Маріє, дуже погано. Потрібні ліки, бо за кілька днів може бути запізно, почалося запалення, а в нас нічого нема…

— Що саме потрібно? Напишіть назву ліків на папірці. Ось… — Марія поклала на стіл олівця та клаптик паперу. Вночі, коли Славуня з Данилком вже міцно спали, вона пішла до лісу.

Гордій при тьмяному світлі гасового каганця з трудом прочитав назву ліків.

— Так… З ліками біда… Слухай, Розумнице, здається мені, що у Кулинцях відкрили чи то лікарню, чи військовий шпиталь… Може, позичимо там?