Переможців не судять

До купе заглянула провідниця та запропонувала чаю. Микола Петрович до нього знов налляв собі коньячку, Марія похитала головою — досить. Чай був міцний, терпкий та гарячий. Марія любила саме такий, гарячий наче окріп, наче намерзлася за все життя і досі не могла відігрітися. Трохи відпила, заплющила очі та відкинулася на стіну. Чай колихався у стаканах в такт руху потяга, подзвякувала ложка.

«Чёрт побери! — лайнувся подумки Петро Миколайович, — мечтал нормально проехаться, с кем-нибудь по пять капель махнуть, так на тебе! Нашел попутчицу!»

«Дідько цього москаля забирай! — розмірковувала собі Марія під мірне колихання вагону, — як мені не поталанило? Якусь жінку порядну в купе поселити б, так ні! Приперся… Може, Бог дасть хоч яку сусідку?»

Спати було ще зарано, читати не хотілося, та й книжок не мали, їхати далі ось так, мовчки, ставало нестерпно.

«Хоть бы кого-нибудь подселили… Мужика какого- нибудь…» — Петро Миколайович із жалем глянув на майже повну пляшку коньяку.

Одному пити було не цікаво, а з супутниці компаньйон не виходив.

Першою порушила тишу Марія:

— І в яких роках ви мешкали на Тернопільщині?

Петро Миколайович ковтнув чаю:

— Ас довоенных лет, с тридцять девятого.

— З вересня?[47]

— С него самого…

— А де мешкали? — знову запитала Марія.

— Вообще-то большей частью в Тернополе. А работал в областном управлении.

— Енкаведе?

— Госбезопасности.

— А що, є різниця?

— Конечно. До войны госбезопасность была в составе НКВД, а с 1941 года мы отделились: наркомат государственной безопасности. Потом опять слились, потом опять разделились…

⁴⁷ У вересні 1939 року Червона армія перетнула кордон Польщі.

Марія махнула рукою:

— А… Як на мене, то усі ви однакові! Що енкаведисти, що гебісти! У всіх вас руки по лікоть в крові!

— Ну, Мария… Вроде вы были белые и пушистые! Вроде вы мало кровушки пролили!

— Ми жили і живемо на своїй землі і їмо свій хліб! Вас же ніхто не кликав, то чого наразі ремствувати?

Помовчали. Петро Миколайович булькнув у стаканчик коньячком та виплеснув його, наче горілку, у рота. Заїв помідором і мовчки втупився у темне вікно. У купе запанувала тиша. Марія напівсиділа напівлежала, опираючись на тонку казенну подушку, не зводячи погляду з попутника.

— Будто вы мало своих убивали… — нарешті відповів той.

— Вбивали, — неочікувано легко погодилася Марія, — але лише тих, хто співпрацював із окупантами. З усіма: і з німцями, і з вами… Зрадників вбивали… Сексотів…

— Поляків… — додав Петро Миколайович.

— І поляків, не треба було до нас приходити, тоді б ніхто їх не вбивав.