Переможців не судять

— С Прошевы она… Точно! — раптом сказав один із солдатів, — я её вчера видел. Мы у неё дорогу к почте спрашивали. Солдатка она… Муж на фронте. Верно говорю?

Марія мовчки кивнула головою. Собака гавкав на пеньок, де лежали покраяні сало, хліб та цибулина. Провідник смикнув за повідок:

— Тихо, Адольф! Тихо, говорю…

Собака заспокоївся лише після того, як господар утрете смикнув за повідок та ще й гримнув на нього. Обшукали сани, уважно оглянули сніг на галявині, але нічого підозрілого не знайшли.

— Собирайтесь, поехали домой.

— Та ми ще не…

— Давай, давай… Не єрепенься!

***

Одну родину в селі вже заарештували: в помешканні знайшли пістолет із кількома набоями. Одразу покликали підполковника. Скворцов сам уважно оглянув хатину, хлів, походив по городу, але нічого підозрілого не знайшов. Вернувся у хату, сів, поклавши на стіл руки зі стиснутими кулаками, й запитав неголосно, але з погрозою:

— Звідки зброя?

Господар важко зітхнув:

— Та в лісі знайшов. Часи зараз такі… Подумав: а нехай буде! Най воно сказиться…

— Не ври! — пристукнув кулаком по столі підполковник, — бандеровец?

— Я? — здивовано звів брови господар, — та ні… Який же я бандерівець? Кажу, у лісі знайшов! Почистив та й думаю, нехай собі буде… Часи зараз такі…

— Поедешь с нами. Там разберёмся, у кого какие часы!

— Куди з вами? Я не можу! Весна на носі, треба готуватися до сівби… Я не можу!

— Ничего, сможешь… Тебя никто и спрашивать не будет!

Хату обшукали ще раз, заглядали в кожну шпарину, лазили до льоху, але більше нічого не знайшли. Господарю зв’язали руки і поставили поряд озброєного солдата. Господиня ридала й заламувала руки, рюмсали діти, а господар лише безпорадно озирався навкруги, час від часу знизував плечима і бурмотів собі під ніс щось про непевні часи і весну, яка ось-ось мала настати.

Солдати обшукували обійстя за обійстям, але поки що безрезультатно. Привели двох мешканців села, жінку та чоловіка, як виявилось, сусідів. Сержант доповів, що вони були затримані в лісі, де рубали дрова.

— Чего это вы ночью попёрлись в лес? Что, дня мало?

— Пане полковнику, — підвищив Петро. Скворцова у званні, — так дрова ж рубати заборонено… А вона — солдатка, та двоє діточок. їй же без дров не можна, померзнуть… Ну й вирішили… Поки лісник не бачить. Ви вже пробачте…

Скворцов глянув на сержанта:

— Проверяли? Точно солдатка?

— Солдатка, — подав голос голова сільради, присутній на обшуку, — нетутешня, але за документами солдатка.

Скворцов напружився.

— Не местная? Откуда?

Марія зрозуміла, що брехати смертельно небезпечно. Усе, що вона скаже, зараз легко перевірити. Крім того, причина, з якої вона покинула Стасів, грала їй на руку. З іншого боку, їй не хотілося, щоб цей енкаведист взнав правду, звідки вона приїхала. Мало що може статися! Тому вирішила сказати напівправду:

— Та взагалі я зі Кулинців.

— З Кулинцев? — здивувався Скворцов, — Вот тебе на!

Він задав їй кілька питань, райцентр пам’ятав ще з довоєнних часів, бо служив там майже два роки. Марія у душі подякувала Богові, що назвала селище, яке добре знала, а то можна було б і засипатися. А Скворцов продовжував питати:

— Как оказалась тут? Давно?

— З Кулинців пішла півтора року тому. Чоловік поліцая вбив.

— Вот так даже? Не врёшь?

— А чого мені брехати? Перевірте. Він батьків Василя порішив, а Василь його самого. А потім мусили тікати, бо поляки б нам цього не подарували. Та й німці теж…

Скворцов розслабився. Здається, і тут мимо, але все ж наказав сержанту:

— Возьми двух человек и обыщи хаты. И этой, — він кивнув на Марію, — и этого… Если ничего не найдёшь, отпустишь…

— Слушаюсь, товарищ подполковник.

Сержант був на ногах другу добу, він майже валився з ніг від утоми. Обшук зробив нашвидкуруч. Марійчина душа завмерла, а серце мало не вистрибнуло з грудей, коли той заглянув у дровітню. Але сержант не звернув уваги навіть на те, що дров там досить, і нагальної потреби їхати у ліс не було, зазирнув, не спускаючись, у льох, а потім махнув рукою, мовляв, усе гаразд. Марія нишком перехрестилася: здається, проминуло…

Скворцов був дуже незадоволений результатами виїзду до Великої Прошеви. Банда наче скрізь землю провалилася. І була вона тут, десь поруч, він це печінкою відчував, був певен у цьому. Навіть той факт, що в селі не було жодного бандпроявлення, теж свідчив про це: бандити не бажають привертати уваги до місця, де ховаються. Він наказав привести того господаря, в якого знайшли пістолет.

Прізвище заарештованого було Бондар. Скворцов звелів залишити їх наодинці.

— На свободу хочешь? — запитав, — имей в виду, тебе лет десять светит.

— Десять? За що?

— Не прикидывайся дурачком, Бондарь! Ты бандит! Оружие дома хранил для чего? Теракты совершать?

— Що, що? — не зрозумів селянин.

— Для чего человеку оружие? Чтобы из него стрелять. В кого ты собирался стрелять, Бондарь? В советских людей?

— Та я взагалі…

— Значит так, Бондарь. В тюрьму хочешь?

— Я?! Боронь Боже… Весна ж на носі, сіяти треба!

— А если в тюрьму не хочешь, значит будешь работать на меня.

— Себто як?