— А так. Если увидишь что-нибудь подозрительное, шепни председателю сельсовета. Больше тебя ничего не должно волновать. Всё ясно?
— А що ж такого підозрілого я можу побачити? І як, когось потім заарештувати можуть? Та мене ж потім…
— Тогда в тюрьму. Там тебя никто не тронет. Ну?
— Ой, боженьку… Та за що ж така кара? Де ж мені на муки пекельні той пістолет узявся! Відпустили б ви мене, пане офіцер, га?
— Бондарь, не морочь мне голову. Так будешь работать на меня, или пойдёшь в тюрьму?
— Та весна ж на носі, яка ж тюрма!
— И не вздумай филонить! Иначе сразу в тюрьму, понял? Кличка твоя для наших дел будет… Будет… Будешь ты Граком. Запомнил? Если к тебе кто-нибудь придёт и назовёт Граком, знай, этот человек от меня и его надо слушаться, как меня. Иначе — тюрьма. Все понял?
— Ой, Боженьку… Та все зрозумів… Що ж тут не зрозуміти…
— Ну, иди уже… Грак…
Василя Когута призначили сьогодні охороняти штаб полку. Війна прийшла до Німеччини. Добре пошарпаний під час боїв в Угорщині полк, де служив Василь, вивели на відпочинок. Прийняли поповнення з виписаних зі шпиталів досвідчених бійців та тільки що призваних зелених салаг, організували бойове навчання. Час дозволяв, тому розмістилися добротно, як належить армії переможців. Штаб полку розташувався у великому двоповерховому особняку, який раніш належав якомусь партійному функціонерові. На ґанку завжди вартували. По-перше, це додавало солідності, а по-друге, все ж таки перебували на окупованій території. Ніхто з місцевих ближче ніж на сто метрів до штабу не підходив, боялися, але вартовий стовбичив постійно. Як і належить за статутом. Цього дня вартував рядовий Василь Когут. Високий, із широкими плечима, у чистій, туго підперезаній ремінцем, шинелі. Чоботи надраєні, аж віддзеркалюють не дуже яскраве лютневе сонце, шапка трохи набакир… Одним словом, солдат наче з малюнка. Сонце вже піднялося на обід, коли в кінці вулиці з’явилися машини. На останній, відкритому «доджі», сиділо кілька бійців охорони з автоматами напоготові. Василь зрозумів, що приїхало високе начальство. Машини зупинилися біля штабу, охоронці одразу утворили півколо, відрізаючи ґанок та машини від вулиці. За хвилину сходами піднялися кілька військових у простих шинелях, без погонів. Василь на мить розгубився. Зрозуміло — начальство, але без погонів і взагалі… Не можна! Але начальство! І, мабуть, високе!
«А дідько з ними! — подумав Василь, — статут є статут» — і крикнув:
— Стой! Кто идёт?
Але і начальство є начальство. Офіцери продовжували підніматися сходами, наче нічого й не чули.
— Стой, кто идёт! — ще раз гримнув Василь і підняв автомат.
— Ты что, солдат, охренел? — неголосно запитав хтось із охорони.
Василь пересмикнув затвор автомата, заганяючи патрон у патронник:
— Стій, стріляти буду! — від хвилювання перейшов на українську мову.
— Э… Э… Ты осторожней! — той, що йшов попереду, невисокий, кремезний, нарешті наче помітив вартового і зупинився, — позови старшого!
Але тут двері розчахнулися і на ґанок вибіг командир полку, якому тільки-но зателефонували, що до нього в штаб виїхав заступник верховного головнокомандуючого маршал Жуков. Усі знали, що маршал має круту вдачу, міг зірвати погони, а бували випадки, й до стінки ставив. Командир полку, побачивши вартового з автоматом напоготові, та самого Жукова, який із усім почтом стояв на сходах, мало не зомлів.
— Когут, твою мать… Отставить!! Товарищ маршал Советского Союза…
— Отставить, майор! Без званий… Не видишь, я без погон…
— Ну, Когут… — майор погрозив солдату кулаком.
— Еще раз отставить майор! Солдат действовал по уставу, — він перевів важкий погляд на Когута, — молодец, солдат! Объявляю благодарность!
— Слушаюсь, товарищ маршал… — пробелькотів ущент розгублений Василь.
Ще б пак! Мало не відкрив вогонь по самому маршалу! І замість того, щоб покарати, його ще й відзначили… Здуріти можна…
Ввечері командир полку визвав до себе Когута:
— Ну ты, хохол… Нагнал на меня страху! Ты хоть знаешь, кто это был?
— Да маршал какой-то…
— Сам Жуков! Заместитель Сталина! Вот кто это был. А ты на него с автоматом…
— Так цей… Хто ж його знав? — від хвилювання Василь знов перейшов на рідну мову, — пре, мов танк який… А погонів на ньому немає… І на тих немає… А устав є… А по уставу не можна…
— Ладно, проехали. Садись, благодарность от маршала обмоем! Не каждый день маршалы благодарят! В основном как раз наоборот…