Переможців не судять

— И вы вернулись? Неужели не могли дождаться утра? Банда точно в селе, куда им деться? Струсил, сержант?! Ну?!

— Товарищ подполковник, меня за всю войну никто в трусости не обвинял…

— Вот именно, всю войну! А теперь войне-то, считай, конец! Решил лишний раз не рисковать! Что, ошибаюсь? Значит, так. Группе — час на отдых, потом в машину и вперёд с ротой. Дежурный! Вторую роту в ружьё! Обнюхаем каждую хату! Дежурный! Напомни командиру роты взять собаку… Уж очень хорошо прячутся! Все понятно?

— Есть, товарищ подполковник, — занепав духом сержант, який планував хоч трохи відіспатися після важкого дня і ще важчої ночі.

— Там они… Тут и к тёте Маше ходить не надо! Только бы уйти не успели, пока вы туда-сюда разъезжали! Тоже мне… Неженки… Устали… — передражнив він сержанта, — между прочим, это трибуналом попахивает, понял?

За дві години машини виїхали з Тернополя. До Великої Прошеви дві години ходу по нічній дорозі. У бійців клацали зуби, і не розбереш від чого: чи від вранішнього морозу, чи від бруківки, чи від того, що були злющі, бо їм не дали відпочити.

— Ну! — бурчав хтось роздратовано, — поймаю, живьём на куски порежу! Ни поспать, ни пожрать из-за этих бандеровцев!

Крайні оселі Великої Прошеви побачили, коли вже почало розвиднятися. Одна з машин зупинилася, і з неї горохом посипалися бійці, утворюючи ланцюг, який почав охоплювати село. Інші машини поїхали далі, розвозячи бійців різними куточками села. За двадцять хвилин зашморг щільно охопив Велику Прошеву, так щільно, що й собака не проскочив би.

***

— Тобто як, не залишати слідів? Полетіти, наче янголи? То незабаром енкаведисти мене в нього і перетворять. Чи в янгола, чи в чорта… Це вже як вийде, — сумно пожартував Гордій.

Від розмови прокинулися інші члени боївки.

— Друже командире, що сталося? Про що розмова? Які янголи? Які чорти? — з усіх боків посипалися питання.

— Тихо вже! — скомандував Гордій, і коли всі заспокоїлися, продовжив, — може статися, що зранку у село приїдуть енкаведисти. Є пропозиція відсидітися у лісовому схроні.

— А сніг іде? — майже одночасно запитали кілька вояків.

— У тому й справа, що ні…

— Слідів не сховаєш!

— Збирайтеся! — рішуче промовила Марійка, — нас правда, забагато, але якось помістимося.

— Де помістимося? — не зрозумів Гордій.

— Довго пояснювати. За півгодини будьте напоготові.

Марійка війнулася до хати, підняла Славуню і звеліла хутенько зібрати молодшого братика, сама ж побігла до сусіда. На обійсті її обгавкав собака, без люті, бо знав, але господаря розбудив.

— Хто там? — запитав той, вийшовши у кожушку, накинутому на плечі.

— Слава Йсу, Петре.

— Слава навіки! — відповів той, все ще не розуміючи, чого це його підняли глупої ночі.

— Петре, потрібна допомога. У мене там хлопці в хаті, їх треба хутенько у ліс вивезти, так, щоб слідів не залишити. Зранку можуть енкаведисти припхатися… То, може, саньми? Наче за дровами, га?

Петро почухав потилицю:

— Скільки вас?

— Шестеро і я з дітьми.

— Багато… Не помістимося. Може, дітей у мене залишиш?

— Петре, вони ж малі… Хіба розуміють, що кажуть? А якщо щось ляпнуть, тоді як?

— А про що ляпнуть? Вони про вояків знають?

— Ні. А де мама, точно запитають. Що відповіси? Якось помістимося.

— Добре. Я пішов запрягати…

Хвилин за двадцять на подвір’я до Марії заїхали сани, залишаючи по собі чіткий слід на свіжому снігу. Із дровітні, впритул із якого зупинились, обережно та повільно, щоб не залишити слідів, сіли на них вояки. Петро пройшов у сарай, взяв сокиру, кинув її на сніг, щоб залишився чіткий відбиток, і, підібравши її, скочив у сани. Розвернувся, та під’їхав до дверей. З хати вийшла Марія:

— Петре, все не так! Дітей залишимо у вас, а з тобою поїдемо по дрова.

— А якщо схрон знайдуть?

— Учора звечора енкаведисти мене бачили, тут, на подвір’ї. Якщо зараз не побачать, то щось запідозрять, і тоді точно схрон знайдуть. А так поїхали по дрова та й годі! А хлопців вивеземо. Йдемо, винесемо дітей, але щоб Славуня не побачила саней.

Так і зробили. До лісового схрону було з кілометр чи трохи більше, сиділи незручно, але мусили терпіти. Нарешті дісталися, хлопці спустилися в криївку, а Марійка з Петром походили навкруги, затоптуючи валянками сліди від чобіт. Потім тут же, на галявинці, зрубали кілька сосонок, розпиляли та вклали на воза, і лише тоді почули далекій гавкіт.

— Собаки! Це погано… — пробурмотів Петро.

— Ти ж сніданок брав?

— Ну… Цибулина, шмат сала та хліб.

— Витягай! — скомандувала Марія.

Пеньок, що прикривав вхід до криївки, застелили чистою шматиною, Петро виклав харчі.

— Ну? Що далі?

— Чекатимемо.

Невдовзі гавкіт пролунав зовсім поруч, і на галявину вибігли кілька солдатів із сірою вівчаркою на довгому повідку.

— Стоять! — наказав сержант.

— Та ж стоїмо… — відповів Петро.

— Кто такие? Что тут делаете?

Солдати наблизилися до пенька і взяли їх у кільце.

Петро знизав плечима:

— Та тутешні ми… З Великої Прошеви. За дровами ось приїхали…

Сержант кинув погляд на сани, подумав і знову запитав:

— А почему ночью?

— Так це… Як його… Не зовсім того…