Переможців не судять

Усього заарештували дев’ять чоловік. Поки йшла справа, на дворі розвиднилося. Під сільрадою зібрався невеличкий натовп родичів заарештованих. Хтось плакав, а хтось уже й голосив, наче за небіжчиком. Натовп потихеньку зростав, поки біля сільради не зібралося майже все село. Чим далі, тим галас здіймався більший. Нарешті підполковник допитав останнього та вийшов на ґанок. Усі замовкли і з очікуванням дивилися на енкаведиста.

— Вчера ночью у вас в селе были убиты представители советской власти. Кто-то из ваших односельчан сообщил бандитам об их приезде, и где они остановились на ночлег. Это предательство, а предательство должно быть наказано. Проведенным мною следствием установлено, что… — підполковник витяг із кишені зібганий аркуш, розгорнув його та прочитав, морщачи лоба, — что это сделали Кухмистренко и Вайтруба. Поэтому они будут немедленно расстреляны как бандпособники, остальные вместе с семьями отправлены на выселение. Лейтенант, привести приговор в исполнение!

«Чёрт, влепят мне за превышение… Ну и хрен с ним, такое попускать нельзя, потом совсем распояшутся!» — подумав він.

На падвір’я вивели секретаря сільради і ще одного чоловіка, які не розуміли, чого і куди їх ведуть. Натовп не встиг нічого второпати, як сухо тріснули два постріли.

— Аххх!..

— Богдане!!! — якась жінка, мабуть, дружина когось із розстріляних, зомліла і впала просто на сніг, ніхто й підхопити її не встиг.

Підполковник стояв незворушно. Обличчя його наче закам’яніло. Тим часом оточення зі солдат НКВС потихеньку стискувалося, і незабаром на майдан зібрали усе населення Стасова. Підполковник, побачивши, що оточення села перетворилося вже на оточення майдану, схвально кивнув головою:

— Продолжим…

Далі, швидко і без балачок, були складені списки усіх, хто наразі перебував на майдані; призначені дільничні та десятихатські; узяті потрібні розписки, словом, виконаний увесь наказ по обласному управлінню НКВС. Ніхто не протестував, ніхто не сперечався, бо фігура підполковника красномовно стовбичила на ґанку сільради кілька годин, поки виконувалася ця марудна справа. Усі вже позмерзали, ляскали руками та тупотіли ногами, а його наче й мороз не брав, стояв, мов кам’яний, хоча б з ноги на ногу переступив, і лише коли усе було зроблено, коротко запитав:

— Всё? — і почувши ствердну відповідь, зійшов врешті з ґанку і пішов уздовж натовпу, пильно вглядаючись у обличчя. Зупинився біля одного й запитав: — Грамотный? — Той з переляку навіть сказати нічого не зміг, лише ствердно кивнув головою, — будешь за председателя сельсовета. Пока район с вами не разберётся, кого куда назначать. Понял? И смотри у меня! Да… Завтра на подводах отправишь семьи арестованных в Тернополь, в областное управление НКВД. С вещами. Понял? В помощь оставляю четырёх бойцов.

— Я?.. — пробелькотів новоспечений голова, — я?.. А як же… Я не можу! Я не…

Підполковник поклав йому руку на плече і різко повернув обличчям до того місця, де в снігу лежали розстріляні.

— Ты туда посмотри, а?

Із сільради вивели заарештованих і завантажили у машину, у натовпі знову здійнявся крик, але ніхто на це не зважав. Підполковник мовчки мерз у кабіні. Допити він провів недаремно, дещо таки взнав. На село напала банда Гордія. Це псевдо вже було відоме в управлінні. Розумний бандит. Розумний, обережний та передбачливий, ще й зухвалий! Виникає нізвідки та зникає у нікуди, причому завжди завдає удари там, де його не чекають. Завжди передбачені шляхи відходу, жодного разу не вдалося заскочити його зненацька, по усьому видно, проінформований надзвичайно добре. Мабуть, має широко розгалужену агентурну мережу, інакше його давно б накрили, як шкідливого кота мокрим рядном. Але на цей раз Гордій передав куті меду, на цей раз…

«Возьмусь я за этого гада по-настоящему! Я ему смерть Гребёнкина не прощу!»

Пошукова група, котру, як тільки розвиднілося, одразу відправили по слідах, має повернутися до Тернополя, при можливості зв’язавшись з командуванням по телефону. Що ж, будемо чекати. Сліди в снігу не сховаєш, кудись та приведуть!

***