Читаем Переможців не судять полностью

Зі Стасова Гордій повів свій загін поруч із гостинцем. По-перше, тут була зручна широка стежина, а по-друге, який же йолоп шукатиме їх у такому місці? За двадцять метрів від дороги? І лише коли відійшли кілометрів зо п’ять від села, Гордій звернув на занедбаний лісовий шлях. Снігу намело, як то кажуть, по самі вінця. У них був час відірватися від можливої гонитви, але на снігу слідів не сховаєш! І за добу, і за дві сліди залишаться! Тому взимку Гордій виходив на операції вкрай рідко, дуже обережно і, малим складом. Зазвичай на зиму вояки поверталися до осель, збираючись лише в особливих випадках. При собі Гордій держав тільки тих, кому йти було нікуди. Цього разу вони дуже вдало влаштувалися у Розумниці, в шпиталі. Поранені видужали, і шпиталь був порожній, тому тут і зробили основну базу. Василину тимчасово відпустили і вона, дуже задоволена, що побачить онуків, мало не побігла додому. Для того, щоб розмістити решту вояків, ще одну криївку викопали в лісі, за кілометр від хати. У шпиталі розташувалися шестеро вояків, і в лісовому схроні ще восьмеро. Ото й усі сили. Але коли зійде сніг, тоді зберуться усі. Ого! Весняний ліс кличе!

Розумниця, як письменна, була прийнята працювати на пошту, тому мала можливість користуватися телефоном. У Стасові, на пошті, також була своя людина, котра й повідомила, що в село приїхали енкаведисти робити якийсь облік населення. Розумниця в обідню перерву поквапилася додому, щоб погодувати дітей, і одразу переказала новину Гордієві, а той втриматися не зміг. По-перше, рідне село, а по-друге, не так часто випадає можливість прихопити енкаведистів.

Збиралися, наче на пожежу. Гордій навіть не став чекати вечора, а вивів людей зі схрону серед білого дня, правда, по одному і мерщій до лісу, куди заздалегідь була проторована стежина: мешканці села ходили нею у ліс по дрова. І хоча голова сільради казав, що самостійна вирубка лісу заборонена, на цс ніхто не звертав уваги. Адже топити груби чимось треба! Зима ж надворі! От по цій стежині й шмигонули до лісу, а далі вже уздовж шляху, а далі стемніло, то можна було йти і шляхом. Назад поверталися вдень, тому мали йти засніженим лісом, лише де-не-де виходячи на нечасті протоптані стежки. І вже біля лісового схрону знов повернулися на стежину. Частина загону спустилася у схрон, який добре замаскували, закидавши снігом сліди та вхід. Нарешті й Гордій із залишком загону добрів до села і з насолодою впав на ліжко.

«Це скільки ж ми пропіхотурили? — подумав, — літом по дорозі туди тридцять та й назад тридцять, а зараз і того більше… Одначе!»

Увечері пішов сніг, великий та лапатий.

— Це нам сам Бог допомагає! — посміхнувся Гордій назустріч Марії, котра спустилася у схрон із баняком, повним вареної картоплі. — Що, Розумнице, чи є там десь медична заначка? Добру справу зробили!

Жінка сумно похитала головою.

— Що таке? — насторожився він, — ну, кажи вже!

— Енкаведисти розстріляли Кухмістренка та Вайтрубу, ще сімох відправили до Сибіру.

Гордій спохмурнів.

— Зворотний бік перемоги! За Кухмістренка помстимося. Жорстоко помстимося!

— Йому це не допоможе. Та й родині теж, їх у Сибір…

— Звірі! Чисті звірі! Дітей та жінку за що? А взагалі — війна… А на війні гинуть! Розумнице, ти це розумієш? Війна! Нас вбивають, і ми вбиваємо, бо інакше не визволимо свого краю. Вони ніяк не можуть второпати, що ми не такі, як вони. Ні москалі, ні німці, ні поляки, ні східняки… Не можуть чи не хочуть… Ми самі по собі! Бажаємо жити самі! Нам ніхто не потрібен! Більшовики повабили владою народу, збрехали! Німці повабили самостійною державою, теж збрехали. А поляки навіть і вабити нічим не збиралися! Ну їх усіх під три чорти, нікому не маю віри! Зачекай, зійде сніг… Швидше б… Задушливо мені тут, Розумнице!

***

Пошукова група ще до сутінків прибула до околиці Великої Прошеви, а далі пішов густий сніг, і сліди засипало на очах.

— Не везёт! — командир групи, сержант, матюкнувся, — а с другой стороны, мы теперь знаем, что их база где-то здесь, в селе. А это уже немало.

Невеличкий загін зайшов у село. Стемніло дуже швидко, як це буває взимку. Тільки-но був сірий зимовий день,

а вже й темно. Добре, хоч темрява у лісі не застала, а то було б… Хоч вовком вий! Постукали до першої хати. На стук із льоху вийшла молода вродлива жінка. Побачивши озброєних людей, злякалася. Заклякла на місці, не зводячи з них великих, широко розплющених очей.

— Эй, молодка! Не бойся, мы свои! Ты нам подскажи, телефон тут есть где-нибудь? Нам бы в Тернополь позвонить.

— Я телефон… — розгублено відповіла жінка, — тобто це… Я на пошті працюю, там телефон є…

— А где почта? Может, проводите?

— Я… Я не можу. У мене діти малі, не можу полишити.

— А муж?

— Нема…

— В банде, наверное? — пожартував хтось.

— Чого це у банді? — сердито блимнула очима жінка і гордовито скинула голову, — У Червоній армії він! Ще з літа!

— В армии — это хорошо! Ну, так как нам пройти к почте?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Три повести
Три повести

В книгу вошли три известные повести советского писателя Владимира Лидина, посвященные борьбе советского народа за свое будущее.Действие повести «Великий или Тихий» происходит в пору первой пятилетки, когда на Дальнем Востоке шла тяжелая, порой мучительная перестройка и молодым, свежим силам противостояла косность, неумение работать, а иногда и прямое сопротивление враждебных сил.Повесть «Большая река» посвящена проблеме поисков водоисточников в районе вечной мерзлоты. От решения этой проблемы в свое время зависела пропускная способность Великого Сибирского пути и обороноспособность Дальнего Востока. Судьба нанайского народа, который спасла от вымирания Октябрьская революция, мужественные характеры нанайцев, упорный труд советских изыскателей — все это составляет содержание повести «Большая река».В повести «Изгнание» — о борьбе советского народа против фашистских захватчиков — автор рассказывает о мужестве украинских шахтеров, уходивших в партизанские отряды, о подпольной работе в Харькове, прослеживает судьбы главных героев с первых дней войны до победы над врагом.

Владимир Германович Лидин

Проза о войне
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер

В романе впервые представлена подробно выстроенная художественная версия малоизвестного, одновременно символического события последних лет советской эпохи — восстания наших и афганских военнопленных в апреле 1985 года в пакистанской крепости Бадабер. Впервые в отечественной беллетристике приоткрыт занавес таинственности над самой закрытой из советских спецслужб — Главным Разведывательным Управлением Генерального Штаба ВС СССР. Впервые рассказано об уникальном вузе страны, в советское время называвшемся Военным институтом иностранных языков. Впервые авторская версия описываемых событий исходит от профессиональных востоковедов-практиков, предложивших, в том числе, краткую «художественную энциклопедию» десятилетней афганской войны. Творческий союз писателя Андрея Константинова и журналиста Бориса Подопригоры впервые обрёл полноценное литературное значение после их совместного дебюта — военного романа «Рота». Только теперь правда участника чеченской войны дополнена правдой о войне афганской. Впервые военный роман побуждает осмыслить современные истоки нашего национального достоинства. «Если кто меня слышит» звучит как призыв его сохранить.

Андрей Константинов , Борис Александрович Подопригора , Борис Подопригора

Проза / Проза о войне / Военная проза