Читаем Переможців не судять полностью

РОЗДІЛ 23

ТЕРНОПІЛЬЩИНА

СІЧЕНЬ-ЛЮТИЙ 1945 РОКУ

Скворцов сидів у своєму кабінеті, за столом, на якому стояла порожня пляшка горілки, поруч з якою лежав надкушений шматок хліба із салом. Підполковник напився. Мабуть, уперше за роки війни він так напився, що не міг звестися на ноги. Привід був. Сумний привід: вбито Гребінкіна. З Іваном вони пройшли всю війну, а служили разом іще з довоєнних часів, і ось на тобі! Не від хитромудрого фашиста, не на фронті, а тут, у глибокому тилу загинув його бойовий товариш! До перемоги залишилося зовсім трішки, і ось на тобі!

Гребінкін очолив групу, яка поїхала у Кулинецький район для організації обліку населення. На ночівлю зупинилися у Стасові, селі, яке він добре пам’ятав ще з довоєнних часів. Вночі на село напала банда. Оунівці точно знали, де ночують представники обласного управління НКВС. Вартового тихо задушили, а хату, де ночували Гребінкін і ще три члени групи, закидали гранатами. Усі були вбиті на місці. Голову сільради бандити повісили на власному подвір’ї на високій груші. До Кулинців, де перебувала рота НКВС, зателефонувати можливості не було, бо бандити перед нападом обрізали телефонну лінію.

Скворцов заснув у кабінеті, важко схиливши голову на стіл. Прокинувся уночі, не одразу здогадавшись, де він, а коли зрозумів, то згадав, що сталося учора в Стасові. Думки ще плуталися, ще не цілком тверезий, він звівся і застиг, заплющивши очі. Підполковник намагався осягнути те, що Івана більше нема і ніколи не буде. Потім прийшла думка, що такий злочин не можна залишати безкарним. А вже потім, наче витягнутий невидимою ниткою, з’явився здогад: адже бандити точно знали, у якій хаті ночує група. Отже, хтось із місцевих дав їм знати! А раз так, виходить, що мешканці села винні! І мають бути покарані! Не можна дозволяти безкарно вбивати офіцерів НКВС, не кажучи вже про те, що це був Іван Гребінкін, майже його друг! Та чому майже? Бойовий друг, побратим… 1 не дивлячись на годинник, що показував другу годину ночі, він узяв у долоню холодну слухавку:

— Роту НКВД в ружьё!

До Стасова колона критих вантажних машин дісталася о четвертій годині ранку. Стояла прозора морозна ніч. Село спало міцним сном у теплих хатах, адже в морозну ніч добре спиться, коли хата напалена, усі справи зроблено, а з вечора хтось ще й трохи хильнув міцнючого самогону. Трошки, щоб краще спалося. Місяць заливав садиби холодним світлом, і зорі… Великі, великі! Вони дивилися на землю точнісінько так, як і сто, тисячу років тому, байдуже і відсторонено, хоч насправді були свідками. Були, є і будуть… Вічні свідки нічних злочинів…

Скворцов стояв біля сільради, байдужий і холодний, наче ті нічні січневі зорі. Поряд з ним стояли з десяток бійців і командир роти, решта чатувала в оточенні. Треба було дати бойове завдання, а в голові нічого, жодної думки. От привів він роту туди, де учора обірвалося життя Івана, їхав — горів від люті та ненависті. Думав, приїде — спалить цей чортів Стасів ущент, а приїхав — не знає, що робити. Нарешті спало на думку, що треба починати з влади, але ж голова покараний на горло… Та залишився секретар сільради! Активісти, врешті решт! І Скворцов скомандував:

— Лейтенант, ломитесь в любую хату, выясняйте, где живет секретарь сельсовета и члены сельсовета, и кто там ещё… И тащите их сюда.

Він поволі підійшов до дверей сільради, яка була зачинена на велику колодку, й легенько смикнув за ручку. Замок відповів тихим дзеньканням. Несподівано для себе він зробив крок назад і з усієї сили підбором хромового чобота вгатив по скобі, на якій висіла колодка. Ще раз! З жалібним зойком скоба відскочила, і двері розчахнулися. Кімната, де, мабуть, і мешкав покійний голова сільради, вже вистигла. Підполковник мерзлякувато пересмикнув плечима:

— Эй, кто-нибудь!

Позаду одразу хтось відгукнувся:

— Слушаюсь, товарищ подполковник!

— Печку затопи! Задубеем…

— Есть, товарищ подполковник! Вахромеев! Иди сюда…

За півгодини в сільраду привели секретаря, а потім по одному стали приводити інших активістів. Спочатку Скворцов залишився віч-на-віч із секретарем.

— Председателя убили?

Секретар мовчки кивнув головою.

— А тебя не тронули. Почему?

— Та звідки ж я знаю? — відповів переляканим голосом секретар, немолодий чолов’яга, у старому потертому кожусі.

Він уже зрозумів куди веде цій моложавий підполковник у формі НКВС.

— Тогда я тебе скажу. Потому, что ты с ними сотрудничаешь. Это ты им сообщил о приезде Гребёнкина?

— Та ви що, товаришу підполковник… — секретар перелякався ще більше, адже розумів, що переконливо відповісти, чому його не вбили бандити, просто неможливо, — та я нікому нічого…

— Брешешь, сволочь… Лейтенант, поставь в соседней комнате охрану и всех задержанных туда.

— Есть, товарищ подполковник.

— Вот так вот… Этого — він кивнув убік секретаря, — под охрану.

— Есть…

— Давай следующего.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Три повести
Три повести

В книгу вошли три известные повести советского писателя Владимира Лидина, посвященные борьбе советского народа за свое будущее.Действие повести «Великий или Тихий» происходит в пору первой пятилетки, когда на Дальнем Востоке шла тяжелая, порой мучительная перестройка и молодым, свежим силам противостояла косность, неумение работать, а иногда и прямое сопротивление враждебных сил.Повесть «Большая река» посвящена проблеме поисков водоисточников в районе вечной мерзлоты. От решения этой проблемы в свое время зависела пропускная способность Великого Сибирского пути и обороноспособность Дальнего Востока. Судьба нанайского народа, который спасла от вымирания Октябрьская революция, мужественные характеры нанайцев, упорный труд советских изыскателей — все это составляет содержание повести «Большая река».В повести «Изгнание» — о борьбе советского народа против фашистских захватчиков — автор рассказывает о мужестве украинских шахтеров, уходивших в партизанские отряды, о подпольной работе в Харькове, прослеживает судьбы главных героев с первых дней войны до победы над врагом.

Владимир Германович Лидин

Проза о войне
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер
Если кто меня слышит. Легенда крепости Бадабер

В романе впервые представлена подробно выстроенная художественная версия малоизвестного, одновременно символического события последних лет советской эпохи — восстания наших и афганских военнопленных в апреле 1985 года в пакистанской крепости Бадабер. Впервые в отечественной беллетристике приоткрыт занавес таинственности над самой закрытой из советских спецслужб — Главным Разведывательным Управлением Генерального Штаба ВС СССР. Впервые рассказано об уникальном вузе страны, в советское время называвшемся Военным институтом иностранных языков. Впервые авторская версия описываемых событий исходит от профессиональных востоковедов-практиков, предложивших, в том числе, краткую «художественную энциклопедию» десятилетней афганской войны. Творческий союз писателя Андрея Константинова и журналиста Бориса Подопригоры впервые обрёл полноценное литературное значение после их совместного дебюта — военного романа «Рота». Только теперь правда участника чеченской войны дополнена правдой о войне афганской. Впервые военный роман побуждает осмыслить современные истоки нашего национального достоинства. «Если кто меня слышит» звучит как призыв его сохранить.

Андрей Константинов , Борис Александрович Подопригора , Борис Подопригора

Проза / Проза о войне / Военная проза