Переможців не судять

«Мы защищали великую державу. Кто они все были, когда мы сюда пришли? Селяне… Траки… В той же Тернопольщине ни медицины толковой, ни образования, ни промышленности… Стали частью великой страны, которую боялся весь мир, не оценили… Да, за всё надо платить! Ничего в этом мире даром не даётся! У самой, небось, дети при Союзе образование получили, наверное, даже высшее… И с жильём все! И всё бесплатно! Так это не считается! И лечиться едет в Киев, в больницу, которую тоже, наверное, еще при Союзе построили! Что за последние полтора десятка лет построили? Ни хрена! Трепаться только горазды да деньги разворовывать… — Петро Миколайович утупився в чорне вікно, за яким пролітали жовті плями ліхтарів якоїсь невеличкої станції, — хотят жить в своей стране — это понятно… А как же мы? В Россию? Кому мы там нужны? Разве что в какое-нибудь Простоквашино… Где все мужики спились, а женщины в тридцать лет уже старухи от той же водки, непосильного труда и убогости… И язык… Да… Язык… Да какая разница! Всё равно без русского языка не получится! Что, с казахом на украинском разговаривать? Так не поймёт же ни хрена! Не на английском же с ним, в самом деле… Да ещё и английский этот знать нужно! Нет, из принципа на английском! И я здесь живу! И дети, и внуки… Куда уезжать? Зачем? Славяне… Все славяне… Россия вон с немцами уже помирилась, Путин со Шредером разве что не целуются! А мы, славяне, помириться не можем! Экая глупость…»

РОЗДІЛ 25 СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ БЕРЕЗЕНЬ 1945 РОКУ

Килина ойкнула і сіла на ослінчик, впустивши на підлогу рогач, яким щойно витягла з пічки глечик із борщем.

— Василю… Мати Божа! Васильчику!

На порозі стояв Василь Когут, такий же високий, ставний, тільки замість лівої руки висів порожній рукав.

— Синку… рука…

Василь кинув швидкий погляд на рукав та посміхнувся:

— Не переймайтеся… Є рука, тільки у гіпсі, під шинелею.

— Слава Богу! Я вже подумала…

— Ні, мамо… Все в порядку.

— Зараз побіжу, скажу батькові! Радість-то, радість яка!

— Де Марійка? Дітки де?

— Переказували, начебто у Великій Прошеві. Тебе коли до армії забрали, то хтось їй шепнув, що поляки про неї пронюхали. Ось вона діток в оберемок та й ходу. Півроку не знали, де вона… Але потім у вікно вночі постукали і хтось сказав, щоб ми не переймалися, що в неї все слава Богу. А потім ще казали, начебто бачили її у Великій Прошеві. Ото і все…

— А що, ляхи і досі не вгамувалися?

— Та взагалі менше, але ще є. Онде тиждень тому в сусідньому селі дві хати спалили. Наші їх наздогнали, перестрілка була, та їх усіх і побили.

— Наші — це хто?

— А хлопці Гордія.

— Гордія? А це хто?

— Ніхто не знає. Подейкують, що тутешній, але хто — невідомо. Не з’являється на очі. Хлопці його — он вони, то поляків, то енкаведистів луплять, а його ніхто не бачив. А ти як?

— Василю! Синку!! — у хату зайшов Дмитро Грицай і отетерів на мить, побачивши неочікуваного гостя.

— Слава Йсу, тату…

— Навіки слава! З рукою, що?

— Є рука… У гіпсі. Кулею кістку розтрощило. Полежав у шпиталі, а потім відправили у відпустку… Одужуй вдома, кажуть, нема чого койку займати… — Василь широко посміхнувся, — а я і радий! За п’ять хвилин зібрався, та й гайда додому! Взагалі-то лікар казав, що з таким пораненням швидше за все мене на інвалідність відправлять… Але це вже потім будуть вирішувати, треба, щоб рана загоїлася. Я до хати ходив…

— Хата нічого… Лише стріха згоріла, саме дощ пішов, загасив пожежу. То нічого, стріху і нову перекрити…