Переможців не судять

— Гордію, Лисевич чекати не може. Василина казала, що ліки потрібні негайно. За пару днів може буди запізно.

— Ну що ж… Доведеться діяти без підготовки. Добре, йди додому. Ми тут щось придумаємо…

***

Бондар прокинувся вночі бо, як то кажуть, припекло до вітру. Учора, після важкого трудового дня, він ввечері добре поїв, хильнув пару чарчин і зараз мав клопіт: сушило у горлянці та трохи боліла голова. Ну, і до вітру, звісно ж… Гримнувши в темряві горням об цебро, він вийшов, накинувши на плечі старенького кожушка, вдень добре припікало, а вночі ще були приморозки. Почав просто з ґанку мочитися і раптом присів: по вулиці хтось ішов. Швиденько підтягнувши кальсони, Бондар плигнув до паркану і вдивився нічну пітьму. Він побачив щось знайоме і в постаті, і в ході.

— Ага… — прошепотів, — так… так…так… Чи не Дацьків це? Вона… вона і є… Чого б це їй по ночах швендяти? Марійка Дацьків, точно… Вона, вона…

Згадав жорсткий погляд офіцера-енкаведиста, його погрозу про десять років буцегарні і шморгнув носом. Для себе він уже все вирішив: своя сорочка ближче до тіла, а Марійка молода… їй десять років, не те, що йому! Та й весна вже почалася, за тиждень того… Вже треба буде на городі поратися… Та й дітки…

У душі він не тільки вже скоїв великий гріх зрадництва, але й виправдав себе. Між тим, Марія зникла в темряві сільської вулиці, а Бондар, закінчивши свою справу, повернувся до хати, хутенько вдягся і знов накинув кожушка.

— Ти куди? — запитала його сонна дружина, коли він уже взявся за клямку.

— Не твоя справа! Спи! Я за півгодини повернуся…

У хвіртку до голови сільради довелося гримати. Собака по той бік паркану скажено гавкав і кидався на штахети, наче хотів їх виламати.

— Не дай Боже, вирветься на волю, — з переляком думав Бондар, але грюкати не припиняв.

Краще нехай вже собака покусає, ніж опинитися у буцегарні напередодні весняної сівби!

Нарешті відчинилися двері, й незадоволений жіночий голос запитав:

— Кого дідько приніс? Чи спати не можете, як усі нормальні люди?

— А де голова?

— Не знаю я, де голова! Не ночує він вдома, бандер боїться! Зранку в сільраду приходьте!

— Не можна мені зранку… — розгубився Бондар.

Такого він не очікував. Що, він має вдень до голови приходити? Та тоді ж кожний собака буде знати про його донос! А може, жінці передати?

— Гей, а ти переказати йому можеш?

— А що саме?

— Перекажи, що приходив Грак…

— Хто-хто?

— Грак приходив! Скажи йому, що Марія Дацьків по ночах невідомо куди швендяє… Півгодини тому бачив, як у ліс йшла! Чи не до бандерів навідувалася? Чого б їй, при двох малих дітях, по ночах невідомо чого і куди, га? Перекажи обов’язково.

Жінка нічого не відповіла, лише грюкнула дверима.

Бондар, міцно заснувши після невеличкої нічної пригоди, на світанку порався на обійсті, коли побачив, що з сусідньої хати виходить голова сільради, якого він даремно шукав уночі.

— Гей, гей, гей!… Пане… Товаришу голово! Зачекайте хвильку… Як його… Ну… Того… Мене звуть Грак. Зрозуміли? Грак.

— Грак? — здивувався голова, — ти ж Бондар

— Т-с-с… Пане-товаришу голова, це я для усіх Бондар, а для вас Грак. Так ось, я вночі бачив, як ця… Приблуда… Як її… А! Згадав! Дацьків! Так ця Дацьків з лісу поверталася. Бігме не брешу! А що їй у лісі робити вночі? До бандерів, мабуть, ходила! Слово честі, не брешу! То ви вже товаришу полковнику передайте, що Бондар… Тобто Грак… своє завдання виконав!

Голова схопив Бондаря за барки:

— Кому ще казав?

— Та нікому… Вашій жінці лише. Вночі прийшов, а вас нема… То я через неї переказав. А так нікому. Я що, не розумію? Це ж військова таємниця! Лише Дарці…

— Добре… Йди вже…

— Так перекажіть товаришу полковнику…

— Йди вже, кажу!