Переможців не судять

Голова сільради був у бувальцях. У сорок першому під німцем жити не схотів, разом із молодою дружиною пішов на Схід, прилаштувавшись до якійсь військової частини, так там і залишившись, а її відправив у тил, бо була вже у тяжі. Коли армія повернулася в Україну, то Андрій Костенко, так було прізвище голови, перейшов у розвідку. Багато разів ходив за лінію фронту за «язиками». В одному з таких рейдів був важко поранений. І все би нічого, але на правій руці відірвало два пальці та вирвало кусень м’яса зі стегна. Став він трохи накульгувати, за що і був комісований з діючої армії. Поблискуючи орденом та кількома медалями на вицвілій гімнастерці, разом із жінкою та двома діточками, повернувся у рідну Велику Прошеву, де був одразу призначений головою сільради. На нього одразу звалилося безліч справ. Треба було негайно організовувати колгосп, бо на порозі стояла весна, наближався час весняної сівби. Одразу після того, як через село пройшов фронт, почався призов до армії. Діяла негласна норма: одна оселя — одна людина. Тут же треба було формувати контингент до Донбасу на відновлення зруйнованих шахт, куди відправляли молодь, яка за віком не підпадала до призову. Районне керівництво гримало кулаком по столі, вимагаючи заготівлі зерна, картоплі… Переселення поляків до Польщі та криваві сутички між поляками та українцями… І все це лягло на плечі колишнього розвідника. І все було б нічого, якби не бандерівці. Після того, як його намагалися вбити вдруге, він перестав ночувати вдома, і спеціально усім про це розповідав. Тим самим намагався відвернути небезпеку від родини. У селі всі знали, що голова вдома не ночує, а от де і коли — таємниця.

Те, про що розповів йому зараз Бондар, було важливо. Адже, якщо встановити нагляд за цією Дацьків, можна вийти на банду Гордія, звісно, якщо поталанить… Щодо бандерівського загону, то у нього ще тиждень тому відбулася окрема розмова про це з керівництвом районного відділу НКВС. Банда рейдувала по всій області, але база її, як вдалося з’ясувати, була десь тут, неподалік від Великої Прошеви. Крім того, інформаторам вдалося рознюхати, що десь у самому селі діє підпільний бандитський шпиталь.

Зайшовши у невеличку кімнату, яка правила за кабінет, Костенко тут же вхопив слухавку телефону. Дочекавшись, поки відповість телефоністка, наказав:

— З’єднайте мене з районом, — і назвав номер районного відділу НКВС.

Телефоністка ставилася до радянської влади, м’яко кажучи, не дуже, тому що більшість її родичів цією владою були вислані у Сибір ще у тридцять дев’ятому-сороковому роках, тому розмови голови, коли це вдавалося, вона підслуховувала і передавала, кому належить. Для цього у неї було два засоби зв’язку: один терміновий, другий звичайний. Так сталося і цього разу. Напарниця на кілька хвилин вийшла до вбиральні, чим телефоністка і скористалася. Вона знала напам’ять багато районних телефонів, а надто цей, енкаведешний. Коли ж почула прізвище Дацьків, яка працювала тут же, на пошті, то взагалі забула, як дихати. Відключилася вона від розмови лише тоді, коли почула кроки в коридорі — то поверталася напарниця.

— Теклю, мені треба збігати додому, щось на серці неспокійно..

Усі знали, що в телефоністки двоє дітей та мати, яка не вставала з ліжка вже декілька років, тому напарниця одразу кивнула головою на знак згоди. Та поквапилася начебто додому, але біля церкви зупинилася, перехрестилася та й забігла в прочинені двері.

— Слава Йсу, отче…

— Слава навіки, доню…

Телефоністка знову перехрестилася, поклонившись, кинула навкруги швидкий погляд і, не побачивши нікого, неголосно промовила:

— У селі завівся сексот, на ім’я Грак. Сьогодні вночі він бачив Марію Дацьків, коли та поверталася з лісу. Голова тільки що дзвонив у райвідділ НКВС.

— Добре, доню! Нехай тобі Господь допомагає… Йди з миром…

***

Може б Шеховцов, начальник районного відділу НКВС, і не звернув особливої уваги на телефонне повідомлення з Великої Прошеви, якби в той час у нього не перебував заступник начальника обласного відділу НКВС підполковник Скворцов. Почувши прізвище Дацьків, він спантеличено звів брови:

— Как ты сказал, капитан?

— Вы про что? — не одразу зрозумів капітан.

— Ну… Какую фамилию ты назвал?

Капітан зазирнув у папірець:

— Дацкив.

— А имя?

— Мария.

— Где-то я ее уже слышал… Где-то слышал… Причём совсем недавно. Где же это… — підполковник навіть очі заплющив від напруження, намагаючись згадати, де він міг почути це прізвище, — ану, соедини меня с дежурным по управлению…

За хвилину Скворцов пояснив черговому, що треба знайти сержанта Ванифатова, який три тижні тому по тривозі виїздив у Велику Прошеву та запитати, чи не пам’ятає він прізвища солдатки, яку затримали вранці у лісі за заготівлею дров, а потім терміново зателефонувати сюди, у районний відділ. Ще за годину він уже знав, що прізвище солдатки Дацьків.

— Капитан, в такие совпадения я не верю. Организовать слежку в селе штука сложная. Это тебе не город, чужого человека сразу видно, а сексотов там… Один Грак, да и тот недоумок. Её надо брать. Брать и трясти на допросах. Давай-ка туда наряд…