Переможців не судять

— Рядовой! Вы как разговариваете с офицером?! На гауптвахту захотели?! Эта гражданка нарушила правила проживания. Кроме того, она просто подозрительна! И не забывайтесь! Идёт война, а по законам военного времени суд короток! В комендатуру её! Там разберёмся… Отставить, солдат!

І Марію вивели. Усі розгублено мовчали, лише Славуня, не розуміючи, чого забрали мамуню, гірко плакала та кричала:

— Москалі! Верніть маму!..

— Трясця їх матері… — нарешті вичавив Дмитро, — це ж треба! І ніч доспати не дали…

У шибку обережно постукали.

— Хто там ще? — пригнічено запитав батько.

— Це ми, охорона. Що сталося?

***

Марію посадили в невеличку кімнатку з ґратами на вікні. Стіл та два стільці, ось і всі меблі. Потяглися довгі хвилини очікування.

Тим часом лейтенант зв’язувався по телефону з районним відділом НКВС у Кулинцях. Сонна телефоністка довго не могла второпати, який номер потрібно набрати, потім черговий хвилин з п’ять випитував усі подробиці затримання підозрілої жінки. Вже почало світати, коли, врешті решт, черговий погодився, що справа з жінкою варта уваги, і сказав, що зараз за нею вишле машину. За годину, коли на вулиці вже стояв світлий день, перед комендатурою загальмувала чорна «емка», яку в народі прозвали «чорним воронком». До комендатури зайшов сержант.

— Ну, где тут ваша диверсантка? — по-панібратські запитав він лейтенанта. Його завели в кімнату, — а ничего себе диверсанточка… Симпатичная… Ну, айда к нам в гости!

Перед комендатурою вже чатували Василь Когут, тримаючи на руках Данилка, Килина, яка тримала за руку Славуню, і сам Дмитро Грицай, раз по раз важко зітхаючи та крадькома витираючи з очей непрохану сльозу. Охоронці вже вирушили у зворотну дорогу, несучи у загін невтішну звістку про арешт Розумниці, з острахом уявляючи собі, яку кару придумає Гордій за те, що вони не виконали його завдання. А він на розправу був швидкий та крутий, це знали усі.

Квітень підходив до кінця. У садах цвіли, вишні та ніжно-рожевим цвітом розпустилися яблуні. Свіжою чорнотою перекопаної землі на тлі цього квіткового буяння вирізнялися городи. На деревах гули бджоли. І сонечко вже гріло так, аж земля парувала… Гарно у квітні! А головне, війна котилася до кінця. Червона армія штурмувала Берлін. Війна прийшла туди, де почалася. Ось-ось має наступити мир. Ще трошечки, і люди почнуть дивитися на листоношу, що йде уздовж вулиці, без страху, бо закінчиться цей чотирирічний кошмар. Жити б та радіти! Але якось не виходило…

***

— Нус-с-с… — невисокий, з чималеньким черевцем та кривуватими, наче у старого кавалериста, ногами, майор щільно зачинив за собою двері, начебто хтось небажаний міг підслухати їхню розмову чи Марія могла втекти з цього страшного будинку.

Майже добу її тримали у камері, де було набито жінок, наче оселедців у бочці. То одну, то іншу викликали на допит, когось викликали з речами, прибували новенькі… Відбувався такий собі кругообіг, але Марію чомусь не чіпали, і вона чим далі, тим більше нервувала. І коли викрикнули її прізвище, вона начебто відчула полегшення: нарешті закінчиться невідомість, нарешті вона взнає, що енкаведистам відомо про неї. Найстрашніші тортури — це тортури невідомістю. І тут, мабуть, дуже добре на цьому зналися.

Майор витяг із теки сірий бланк протоколу допиту. Взяв автоматичну ручку, відгвинтив ковпачка і почав заповнювати:

«Протокол допроса от ЗО апреля 1945 года, с. Кулинцы…»

Вписавши все, що вимагала форма протоколу, в тому числі своє прізвище та звання, він нарешті звів очі на Марію, яка з острахом слідкувала за усіма його неспішними діями.

— Фамилия, имя, отчество…

— Когут Марія Дмитрівна.

— Это по мужу?

— Так, по чоловіку.

— А девичья фамилия?

— Грицай…

— Где и когда родились?

Вписавши все, що потрібно, він нарешті задав своє перше справжнє запитання. Воно було зовсім неочікуване. Майор запитав, граючись своєю автоматичною ручкою, але погляд його був холодним, очі застигли, наче дві крижинки, і сховатися від цього погляду було неможливо. Він здоганяв усюди.

— Где проживали с начала войны?

— Як це… — розгубилася Марія від такого неочікуваного питання. Більш за все вона боялася, що майор запитає, де вона жила до того, як повернулася додому, але він чомусь не задавав цього запитання. Марія не знала, що й думати. Чи у справі не було записано, що її заарештували саме за порушення правил реєстрації?

— Повторяю вопрос, — незворушно продовжив майор, — где проживали с момента начала войны?

— У Стасові, — знизала плечима Марія, — з чоловіком…

Майор зачиркав ручкою по аркушу і запитав вдруге:

— Расскажите, какие органы власти были созданы в селе сразу после прихода немцев?

— Війт був… І ще поліцію зорганізували…

— Насчёт полиции поподробнее… Кто стал начальником?

— Пічник наш, Василь Ткачук.

— Какой еще «пичник»?

— Ну… Грубки мурував…

— Чего?!

— Печки робив…

— А-а! — нарешті зрозумів майор, — так бы сразу и сказала! А то несёш мне какую-то муру… Кто ещё был в полиции?