Переможців не судять

У тридцять другому, в березні, бойовик Березінський застрелив комісара львівської поліції Чеховського. Влітку спалахнуло повстання на Львівщині, для придушення якого урядом скеровані армія та поліція, загальною чисельністю до семи тисяч осіб, близько 800 учасників заарештовано. Тоді повстання спалахнуло на Волині, а в серпні у Львові почався страйк, у вересні — страйк нафтовиків.

Радянська газета «Правда» писала 31 жовтня 1932 року:

«По сведениям, поступившим из Западной Украины, там назревают крупные революционные события. Борьба против польской оккупации принимает все более угрожающие для польского фашизма размеры. Подавление повстанческого движения в Лисском уезде (Западная Украина) летом текущего года сильно заострило положение во всей Прикарпатской области. Крестьянские массы, истощённые голодом, поразившим эти местности, экономическими болезнями, массовой безработицей (3/4 всех лесопильных заводов области закрыты) и непосильным налоговым гнетом доведены до отчаяния. Крестьяне целыми группами бегут в горы и леса. В северо-восточной части Ковельщины и восточной части Полесья борьба украинских масс против оккупации приняла характер партизанских выступлений…».

Акціями керували оунівці та комуністи, які мали підтримку Радянського Союзу. Між собою вони теж ворогували, тому що кожний мав у цій боротьбі свою мету: комуністи воліли приєднати Західну Україну до Радянського Союзу, націоналісти — мати власну державу.

У 1934 бойовик ОУН Мацейко вбив міністра внутрішніх справ Польщі генерала Б. Перацького, відповідального за політику пацифікації. Польська дефензива розгромила провід ОУН у Галичині, заарештувавши 1024 активісти, та утворила перший у країні концтабір у Березі-Картузькій. І так щорічно…[5]

Щось Марійка чула по радіо, про щось балакали люди, про щось читала у газетах, які виписували на «Просвіту», будинок якої був неподалік. Там була непогана бібліотека, і Марійка забігала туди мало не через день. І чим більше польські газети кляли Організацію українських націоналістів, тим більше дівчина цю організацію поважала, бо ОУН викликала ненависть у поляків не пустими балачками, а боротьбою за волю, у тому числі, і її власну, за прагнення жити на своїй землі так, як бажала вона, а не так, як диктують чужі тут поляки.

І ось зараз все змінилося: прийшло радянське військо. Як то воно буде? Вона чула про голод на початку тридцятих у східних областях Радянської України. Подейкували, що голод був зорганізований зумисно, за що в 1933 році у Львові якийсь студент застрелив когось з Радянської амбассади[6]. А чи не буде у них, на Тернопільщині, такого ж голоду? А чи не позабирають землю? Чи не позаганяють у колгоспи? Лячно… Боязко… Невідомість…

РОЗДІЛ з ШТАБ 6-ї АРМІЇ РСЧА [7] ВЕРЕСЕНЬ 1939 РОКУ

Вночі у селі здійнялася стрілянина. Марійка прокинулася навіть не від пострілів, бо вони були не такі вже й голосні, потріскували, наче хтось у саду наступав на сухі гілки, а від криків та голосних ридань. Потім у шибках затанцювали багрові відблиски вогню. Марійка накинула якусь одежину та вибігла на подвір’я.

— Куди?! — навздогін крикнула мати, але дівчина лише махнула рукою.

За нею на подвір’я вибіг і батько. Через дорогу горіла хата Паламарчуків, а поруч з нею займалася ще одна, в якій жила єврейська родина Цвітовичів.

Марійці здалося, що кричали польською мовою. Ляснуло ще кілька пострілів, і все стихло. На пожежу почали бігти люди, побігли й вони з батьком. Те, що побачили, було жахливо. Біля хати лежав мертвий Паламарчук, на ньому, також мертва, його дружина. Дітей ніде не було видно.

— Батьку!.. — у розпачі закричала Марія.

Дмитро не роздумуючи плигнув у двері хати, яка вже майже уся була охоплена полум’ям. На подвір’я забіг ще хтось із сусідів, потім ще… Гасити пожежу було нічим, став був надто далеко, а з колодязя що можна натягати… Хтось із сусідів теж побіг у хату. Нарешті обидва вибігли надвір, несучи на руках дітей. їм ніяка допомога не була потрібна, вони були мертві.

— Боже милосердний… — прошепотіла Марійка та перехрестилася.

Мертвих Паламарчуків відтягнули від хати. Лише зараз дівчина побачила на чолі господаря невелику чорну цятку. Уся родина була розстріляна.

Те ж було і в сусідній садибі. Цвітович був гарним кравцем, обшивав усе село. Без його послуг не обходилося жодне весілля, а зараз він лежав разом з жінкою та дітьми на власному подвір’ї, дивлячись незрячими очима в чорне вересневе небо. І ніколи вже не пожартує, обміряючи черговій нареченій стегна чи груди:

— Ти знаєш, красуне, чому я став кравцем? Хіба дала би ти, щоб я тебе ось так обняв? Сказала б, мабуть, йди до біса, Моня… А так мусиш терпіти, бо хто краще за Моню пошиє тобі весільну сукню? Отож бо й воно…

Відшився кравець…

На ґвалт прибігли військові. Якийсь офіцер почав командувати солдатами, вишикувався довжелезний ланцюг до ставка, почали передавати цебра з водою та намагалися гасити пожежу.