Переможців не судять

— Ах, сволочи… Что делают, а? — офіцер похитав головою, а потім крикнув комусь із підлеглих, — Поднять полк по тревоге! Попробуєм поймать этих гадов! Тут лес далеко, прочешем местность…

Хвилин за п’ятнадцять кілька сотень солдат розсипалися по окрузі. Можна сказати, що сталося диво: вбивць упіймали. Взяли їх у яру, кілометрів за п’ять від Стасова. Від утоми, вечері з горілкою, вони так міцно спали, що прокинулися лише тоді, коли їм почали в’язати руки. їх було дев’ятеро, польських солдат та жандармів, які опинилися в лещатах між радянською та німецькою арміями. Коли їх вели до села, вони мовчали, тільки з ненавистю зиркали то на військових, то на селян. В село прийшли вже по світу, подивитися на вбивць збіглися майже усі мешканці Стасова. Один із полонених, судячи з одягу — офіцер, зневажливо сплюнув у їх бік:

— Пся крев!..

Бандитів узяли під варту.

Коли командувачу шостої армії комкору Голикову доповіли, що у селі Стасів, майже під самим Тернополем, спіймано банду з колишніх польських військових та жандармів, які учинили розбій, повбивали місцевих жителів, той незадоволено відірвав погляд від мапи, яка була розкладена на великому столі. Його армія майже досягла запланованих рубежів. Оскільки боїв з польською армією практично не було, то ті кілька населених пунктів, що залишилися, мали бути зайняті за день-два. Прочитавши шифровку, командуючий наказав викликали бригадного комісара, члена Військової Ради Захарічева. Голиков, кремезний, присадкуватий, широколиций, з чисто виголеною головою, простягнув шифровку комісарові:

— Ну, комиссар, что ты думаешь по этому поводу?

Захарічев уважно прочитав коротке повідомлення:

— А что тут думать, Филипп Иванович? Советская власть должна показать, что никакого разбоя здесь не допустит. Причем показать быстро и решительно. Это вопрос политический. Я так полагаю, по законам военного времени…

— И я так полагаю! Хоть это дело НКВД, а не наше, спускать такое нельзя. Мерзавцев — к стенке! Готовь приказ… Да так, что бы другим неповадно было! А приказ расклеить где надо, пусть читают!

Увечері на прийом до командуючого прийшов військовий прокурор Нечипоренко. Він дістав з теки проект наказу, який принесли йому на візу, та поклав на стіл:

— Товарищ комкор… Филипп Иванович! Это — противозаконно! Этих бандитов надо судить! Я не могу завизировать такой приказ.

Командуючий уважно прочитав наказ, що вмістився на одному аркуші, та кинув його на стіл:

— Как это не можете? Вы что, поощряете бандитов?

— Нет, конечно… Но и нарушать закон не могу. Военные действия практически завершены, боёв нет… Надо организовать следствие, суд… Всё как положено…

Голиков важко глянув прокуророві в обличчя:

— Не вам решать, товарищ Нечипоренко, завершены боевые действия, или нет. Ваше дело — ставить бандитов к стенке! А вы этого делать не хотите! Нашли кого жалеть… Вы лучше бы пожалели тех, кого эти гады порешили!

Але Нечипоренко теж був зроблений не з простого тіста, командуючого не злякався і продовжував гнути своє: з наказом не згодний, візувати його не буде, а якщо командуючий його і підпише, то свою окрему думку повідомить у Москву. Голиков не мав ні бажання, ні часу дискутувати. Для нього усе було ясно.

— Не хотите подписывать? Ну и чёрт с вами! Тогда я подпишу и без вашей визы! Имею право! Я вас не задерживаю…

Коли за прокурором зачинилися двері, Голиков викликав Захарічева.

— Вот что, комиссар, переделай приказ. И напиши, чтобы всех бандитов, которых поймают на месте преступления, стреляли там же. Панькаться ещё с этой сволочью…

Захоплених бандитів розстріляли на очах усього населення Стасова. Селяни схвально гули, коли командир 131 кавалерійського полку майор Деде-оглу читав короткий наказ командуючого армією та кивнув лейтенантові, який командував комендантським взводом. Марійка з батьками теж стояли у натовпі. Перед її очима все ще були й пожежа, і мертві Паламарчуки, і родина Цвітовичів, постріляних біля своїх обійсть, тому вона без жалю дивилася на захоплених поляків, які доживали на цій землі останні хвилини. Але коли були піднято зброю, коли дула гвинтівок глянули в зіниці приречених, вона затихла. Мабуть, не лише Марійка, але й натовп теж щось відчув і теж притих. Так, перед шеренгою бійців стояли вбивці, але їх зараз теж уб’ють. Вб’ють просто та легко, одним порухом пальця, що натисне на спусковий гачок гвинтівки, на підставі папірця з підписом та печаткою… Вб’ють тому, що хтось, хто сидить далеко звідси, хто не бачив затриманих навіть краєм ока, так вирішив. Собаці — собача смерть, це так, але ж і собака воліє жити… І має на це право… І хто вищий за

Бога? Адже лише він має право вирішувати, кого забирати до себе…