Переслідуваний

— Вакцинацію робили в липні дві тисячі двадцять третього року. Вдруге — у серпні того ж року. В квартальній поліклініці.

— Проходьте далі.

Річардсові раптом захотілось перегнутися через стіл і ляснути того бевзя по пиці. Та він мовчки пройшов далі.

На закінчення сувора лікарка з коротко підстриженим волоссям і встромленим у вухо дротом від чогось на зразок електричної сокочавилки — спитала, чи Річардс не гомосексуаліст.

— Ні.

— Чи були під слідством за карний злочин?

— Ні.

— Чи непокоять вас якісь сильні фобії? Я маю на увазі...

— Ні.

— Ви краще послухайте, про що йдеться,— сказала лікарка з ледь помітною зверхністю в голосі. — Це означає...

— Чи відчуваю я несвідомий імпульсивний страх, як ото акрофобія чи клаустрофобія? Ні.

Лікарка міцно стулила губи й, здавалося, ось-ось скаже щось уїдливе.

— Чи вживаєте ви, чи вживали, галюциногенні або наркотичні препарати?

— Ні.

— Чи маєте родичів, які перебували під слідством за злочини проти уряду або Мережі?

— Ні.

— Підпишіть цю присягу на вірність і оцей дозвіл на участь у розважальних телепрограмах, містере... е-е... Річардс.

Бен розписався.

— Покажете санітарові свою картку й назвете номер...

Не дослухавши лікарку, Річардс тицьнув великим пальцем на санітара:

— Номер двадцять шостий, студенте.

Санітар приніс його речі. Річардс поволі вдягся й подавсь до ліфта. Йти було неприємно, в задньому проході після безцеремонного огляду пекло й відчувалася слизька мазь, якою користувався лікар.

Коли всі зібрались біля ліфта, він відчинився. Цього разу в куленепробивній кабінці нікого не було. Всередині стояв тільки один кощавий полісмен з великим вугром коло носа.

— Проходьте далі,— завів він монотонним голосом. — Прошу проходити далі.

Коли двері вже зачинялися, Річардс устиг побачити в кінці коридора тих, чиї прізвища починались на С. До них підходив лікар з блокнотом.

На третьому поверсі ліфт зупинився просто перед великою спальною кімнатою. Ряди вузьких залізних ліжок з напнутим полотном замість матраца, тяглися, здавалось, у безконечність.

При виході з ліфта стояли два полісмени, вручаючи кожному номерок на ліжко. Річардс одержав дев'ятсот сороковий. Ліжко, застелене брунатною ковдрою, плеската подушка. Він скинув черевики й ліг. Ноги звисли через спинку ліжка — ну, та нічого не вдієш.

Річардс схрестив руки на грудях і втупивсь у стелю.

94 проти 100...

Рівно о шостій ранку гучний зумер вирвав його зі сну.

Річардс ніяк не міг уторопати, де він є. Шійла придбала будильника, чи що? Нарешті утямив, що до чого, підвівся й сів у ліжку...

Групами по п'ятдесят чоловік їх заводили у велику туалетну кімнату. При вході знову підносили свої картки до фотооб'єктива, що його охороняв полісмен. Річардс вступив до викладеної блакитними кахлями кабіни: дзеркало, раковина, душ, туалет. На поличці над раковиною — кілька загорнутих у целофан зубних щіток, електробритва, брусок мила та напіввичавлений тюбик зубної пасти. З-за дзеркала стирчала табличка з написом: „Бережіть власність Мережі!“ Нижче хтось надряпав: „Я бережу лише власне гузно!“

Річардс прийняв душ, витерсь одним з рушників, що лежали стосиком на туалетному бачку, поголився й зачесав щіткою волосся.

Потім їх повели до кафетерію — і знову перевіряли картки. Річардс узяв тацю й посунув її по прилавку з нержавіючої сталі. Йому дали кукурудзяних пластівців, смаженої картоплі на масній тарілці, омлет, грінку, холодну й тверду, наче мармуровий надгробок, півлітра молока, чашку каламутної чорної кави, пакетик цукру, пакетик солі та шматочок штучного масла на крихітному квадратику промащеного паперу.

Річардс ум'яв геть усе, так само, як і решта людей. Вперше за бозна-який час, після вбогої піци та казенних концентратів то була справжня їжа. Та водночас вона була прісна, ніби ненажерливий кухар виссав із неї все, що могло надати їй смаку, залишивши самі поживні речовини.

А що вони там їдять сьогодні на сніданок? Концентрати з водоростей. А дитині — штучне молоко. Раптом серце Бенові залила хвиля розпачу. Господи, коли ж вони побачать ті гроші? Сьогодні? Завтра? На тому тижні?

А може, все, що з ним оце діється,— просто лихий жарт, приваблива пастка? Може, тут і не пахне ніяким заробітком, не кажучи вже про великі гроші?

Він сидів, втупившись у порожню тарілку, аж поки о сьомій годині почувся зумер і їх повели до ліфтів.

93 проти 100...

На четвертому поверсі всю групу завели до великої порожньої кімнати з цілим рядом щілин у стінах, наче для пошти. Виходячи з ліфта, знову показували картки, а коли всі вийшли, двері з сичанням зачинилися.

Невдовзі з'явився худий чоловік із залисинами, одягнений у халат з фірмовою емблемою розважальних телепрограм (обрис людської голови на тлі смолоскипа).

— Прошу роздягатися й вийняти з кишень цінні речі,— сказав він. — Потім опустіть ваш одяг у прорізи печі. А вам видадуть фірмові комбінезони. — Він великодушно посміхнувся: — Ви зможете лишити їх собі, незалежно від того, як вирішиться доля кожного з вас.

Почулися невдоволені голоси, проте всі підкорились наказові.