Переслідуваний

— Швидше, будь ласка,— сказав худий і двічі плеснув у долоні, наче вчитель, який нагадує першокласникам, що перерва закінчилась. — У нас ще багато роботи.

— Ви теж братимете участь у програмах? — спитав Річардс.

Чоловік спантеличено глянув на нього. Ззаду хтось хихотнув.

— Не зважайте,— мовив Річардс і зняв штани.

Він повиймав із кишень свої „коштовності“ і вкинув сорочку, штани та спідню білизну в проріз. Там шугнув угору язик пожадливого полум'я.

У протилежному кінці кімнати розчинилися двері (у кожній кімнаті доконечно були ще одні двері, і Річардс почувався тут, наче у велетенському лабіринті, що затягав кудись угору; в американському лабіринті, додав він сам собі), і кілька чоловік укотили чималі кошики на колесах, позначені літерами „М“, „С“, „В“, та „ДВ“. Враховуючи свій зріст, Річардс вибрав „ДВ“ і думав, що комбінезон сидітиме на ньому мішкувато, але він прийшовся до міри. Тканина виявилася м'якою, облягала тіло майже як шовк, але була цупкішою від шовку. Застібався комбінезон спереду нейлоновою змійкою. Тепер, коли всі понадягали сині комбінезони з фірмовою емблемою на правій нагрудній кишені, Бен Річардс відчув себе позбавленим власного „я“.

-— Сюди, будь ласка,— промовив худий і провів їх до сусідньої кімнати. Тут теж гиготів і горлав всюдисущий телевізор. — Вас викликатимуть по десять чоловік.

І знову над дверима в протилежному кінці кімнати напис „Сюди“, доповнений стрілкою.

Всі посідали. Згодом Річардс підвівся й підійшов до вікна. Дощ не вщухав. Унизу блищали мокрі чорні вулиці. Цікаво, що зараз робить Шійла?

92 проти 100...

Тримаючи піднесені вгору картки, десять чоловік, серед них Річардс, пройшли в двері й побачили перед собою десять тристінних кабін, дещо показніших, ніж попередні. Стінки в них були із звуконепроникних коркових панелей. Невидимі лампи лили зверху м'яке світло. З прихованих гучномовців долинала музика. Річардс мало не перечепився, відчувши під ногами волохатий килим замість звичної плитки.

Худий щось сказав йому.

Річардс розгублено кліпнув очима.

— Що?

— Шоста кабіна,— докірливо повторив той.

— А-а...

Він пішов до шостої кабіни. Там був стіл. Над ним на рівні очей висів великий годинник. На столі лежали загострений олівець та стосик паперу. Дешевенький папір, подумки зауважив Річардс.

А поруч усього того стояла сліпуча красуня, жриця комп'ютерного віку, ставна білява юнона у коротесеньких шортах, що мінилися всіма барвами веселки, обтягуючи опуклий трикутник між ногами. Крізь шовкову сіточку безрукавої блузи зухвало прозирали рум'яні соски.

— Сідайте, будь ласка,— промовила вона. — Мене звуть Рінда Ворд, я вас екзаменуватиму. — Вона подала йому руку.

Вражений Річардс потис її.

— Бенджамін Річардс.

— Ви дозволите називати вас Беном? — Вона усміхнулася спокусливою й водночас стандартною усмішкою.

Оглядаючи звабливу дівчину, що виставляла напоказ своє випещене тіло, Річардс відчув саме те символічне бажання, на яке й було розраховане це видовище. Його почала забирати злість. Цікаво, чи почуває вона задоволення від того, що хизується отак перед убогими бідолахами, на яких чекає м'ясорубка розважальних телепрограм.

— Авжеж,— відповів він. — А циці у вас нічогенькі.

— Дякую,— сказала вона незворушно.

Бен сидів, дивлячись на неї знизу вгору, а вона дивилася на нього згори вниз, і це робило ситуацію ще напруженішою.

— Цей тест має таке саме відношення до ваших розумових здібностей, як медогляд до вашого фізичного стану. Він триватиме досить довго, отже ви обідатимете сьогодні десь близько третьої — якщо витримаєте іспит. — На її вустах грав усміх. — Перший розділ стосується добору слів,— провадила вона. — Ви матимете годину часу від моменту, коли я дам вам оцю брошуру з тестами. Можете звертатися до мене із запитаннями, я відповім у межах дозволеного. Проте це не означає, що допомагатиму вам відповідати на запитання тесту. Зрозуміло?

— Так.

Вона дала йому брошуру. Погляд його уперся в намальовану на обкладинці велику червону руку, обернену долонею до нього. Нижче великими червоними літерами було надруковано: „Заждіть!“ А ще нижче: „Не розгортайте, поки екзаменатор не дасть вам на це дозвіл“.

— Суворі порядочки,— пробурмотів Річардс.

— Ви щось сказали? — Дівчина ледь повела гарно вигнутими бровами.

— Та ні, нічого.

— У брошурі ви знайдете окремий аркуш для відповідей,— говорила вона, мов заведена. — Пишіть чітко, натискайте як слід на олівець. Коли захочете щось виправити, зітріть усе, що написали доти. Якщо не знаєте відповіді, не намагайтесь угадати. Зрозуміло?

— Так.

— Тоді розгорніть брошуру на першій сторінці й починайте. Коли я скажу „досить“, покладіть олівця. Можете починати.

Проте Річардс і далі сидів, неквапливо, нахабно розглядаючи її тіло.

По хвилі вона зашарілася.

— Ваш час минає, Бене. Краще б ви...

— Чому,— спитав він,— вам усім здається, що людина з Південного району — це обов'язково похітливий недоумок?

Вона геть спантеличилася.

— Я... Я ніколи...

— Авжеж, ніколи... — Він усміхнувся і взяв олівця. — Господи, які ж ви тупаки.