Первісна. Дорога на Тір Мінеган

— Хіба це можливо? Я досі нічого не чув про… — Тут він осікся і приголомшено втупився в Бренана. — Провалитись мені в Тиндаяр! А я, дурень, усе думав-гадав, де ж ми зустрічалися. І як це відразу не збагнув, що ти до дідька схожий на Шайну! Такий схожий, аж страх бере. Її брат, еге ж?

— Близнюк, — кивнув Бренан.

— Отакої! — похитав головою Ліам. — А Шайна ні разу не обмовилася, що має близнюка-відьмака. І ти, сестричко, нічого не казала. І решта відьом про це нічичирк. Ви всі такі потайливі!

— Які вже є, — недбало знизала плечима Ґвен і перевела погляд на Бренана. — Зараз мені треба написати кілька листів, а ти, якщо хочеш, відпочинь з дороги. Тобі вже мали приготувати покої й перенести туди твої речі.

— Дякую, — відповів Бренан, — але я не втомився. Майстер Киран був такий люб’язний, що надав мені цілу кімнату, і вночі я добре виспався.

— То ти ночував у нашого лісника? — втрутився Ліам. — Сподіваюсь, мала Рінаґ тебе гарно розважила?

Бренан миттю почервонів.

— Аж ніяк, — збентежено промимрив він. — Нічого такого не було…

— Тоді ти багато втратив. — Ліам мало не облизнувся. — Рінаґ така солоденька, а в ліжку справжнє бісеня.

Ґвен суворо зиркнула на брата.

— Припини, нестерпний! Не міряй усіх на свій копил… Ну, гаразд, Ліаме, подбай про нашого гостя, покажи йому садибу, поспілкуйтеся досхочу — ви ж, хлопці, любите чесати язики. Тільки не надумай тягти його на денне полювання.

— Не надумаю, — пообіцяв він. — Я й нічним ситий.

Кинувши на Бренана швидкий погляд і легенько всміхнувшись, Ґвен побігла вгору по сходах, а Ліам, попросивши його трохи зачекати, рушив через їдальню до менших дверей, що вели на кухню. За якусь хвилину повернувся звідти з величеньким плетеним кошиком, укритим білою скатертиною.

— Ґвен добре вимуштрувала слуг, — сказав він Бренанові. — Не встиг я повернутись, як вони вже наготували мені харч. Я волію снідати на свіжому повітрі. Ходімо.

Молоді люди вийшли з будинку і через широкий задній двір подалися до невеличкого ставка, посеред якого плавали білосніжні лебеді. Побоюючись, що Ліам от-от почне розпитувати про нього та Шайну, і ще не вирішивши, що йому розповісти, Бренан першим завів розмову:

— А про яке полювання ви з Ґвен говорили? Щось твоя одіж не схожа на мисливську.

Ліам широко осміхнувся:

— Це зважаючи, на кого полюєш. Милі за дві звідси ліс закінчується й починаються селянські господарства. А на кожній фермі мешкає бодай одна гарненька ціпка. Ото і є моя здобич.

— Маєш на увазі дівчат?

— Еге ж. І всі, як одна, прудконогі. Поки наздоженеш — захекаєшся. Тому я й називаю це полюванням.

Бренан недовірливо глянув на нього.

— Невже ти…

— Та ні, — розсміявся Ліам. — Звісно, ні! Я нікого не присилую. Якщо дівуля не хоче, то й пальцем її не зачеплю. Мені вистачає тих, що самі просяться. А бігають від мене, бо так цікавіше. Невеличка розминка перед головною розвагою. Хай що там Ґвен каже, а тобі варто це спробувати. Як захочеш, дай знати — поїдемо на полювання разом.

Зніяковілий Бренан похитав головою:

— Дякую за пропозицію, але я в такі ігри не граю.

Ліам серйозно кивнув:

— Ще б пак. Я знав, що ти відмовишся. Ти ж бо приїхав сюди не на гульки, а свататися.

На ці слова Бренан заледве не спіткнувся.

— Ти про що?

Його подив був такий щирий і непідробний, що Ліам негайно й беззастережно повірив йому.

— Виходить, я помилився? Тоді вибачай. Гм… Хоча, може, все так і є, просто ти сам про це не здогадуєшся. Шайна ж недарма надіслала тебе до Ґвен.

— Вона мене ні до кого не надсилала, — сказав Бренан. А трохи повагавшись, додав: — І взагалі, я ще жодного разу не зустрічався з нею.

Усупереч його очікуванням, Ліам не став питати, чому так склалося. Лише співчутливо сказав:

— Ох, ці відьми!…

Вони дійшли до ставка і влаштувались на лавці біля самої води. Ліам прибрав з кошика скатертину і насамперед видобув два порожні кухлі та жбан холодного пива. Бренан охоче пригостився пивом, а від решти частування відмовився, пояснивши, що досі ситий сніданком у майстра Кирана та морозивом, яке їв разом із Ґвен. Отож він потроху попивав приємний прохолодний напій і обдумував почуте від Ліама. З його слів випливало, що Ґвен неодружена; а коли так, що ж тоді сталося з чоловіком, який зробив її відьмачкою? Помер, загинув, вона розлюбила його? Чи, може, обдурив її й кинув? Якщо останнє, то він не лише негідник, а й телепень…

Тим часом Ліам з неабияким апетитом допався до смаженої курки, блискавично ум’яв добру її половину, а вгамувавши голод, став їсти повільніше і знову заговорив: