Пешки в чужой игре. Тайная история украинского национализма

В свое время еще Владимир Винниченко описывал шутовство, грызню и буффонаду современных ему украинских эмигрантских организаций. Относительно упреков «сознательной эмиграции», будто украинская нация не может проявить свою «настоящую волю», Винниченко писал: «А звідки ж ви знаєте, що вона доручила саме вам, оцій саме купці людей, представляти її волю? Де ваші уповноваження? Хто вас обирав на такий надзвичайно важливий пост? Хто вас контролює, перед ким ви звітуєте за свою діяльність і за ті акти, які ви іменем всієї нації заключаєте і можете заключити? Коли у вас таких повноважень немає, коли ви дієте самі від себе, то чи не чините ви державного злочинства?.. Ті люди, що звуть себе національно-державним центром, «легітимними» спадкоємцями традицій української революції й носіями її «скрижалів», не мають на те ніякого права, ні національно-політичного, ні юридичного, ні морального. Та підстава, через яку їм довірено еміграцією провід у її представницькому органі, є фальшивою. Еміграцію введено у блуд… Та база, на якій засновано провід групою людей, що звуть себе «урядом» і «державним центром», є дійсно фальшива, що ні «легітимно», ні спадково «влади»… не має… Емігрантська національна рада є немовби паноптикум, музей артистично зроблених історичних воскових фігур».

И вот теперь, после окончания войны, разные группы национал-фашистских вожаков снова пробовали выставить себя в роли «настоящих репрезентантов» украинского народа! На самом же деле и во времена Винниченко, и теперь речь шла о банальной конкуренции за то, что сегодня политкорректно называют «грантами на построение в Украине открытого гражданского общества». Для зарубежных главарей национализма работа на спецслужбы западных государств была не только способом противоборства с Советским Союзом, но и условием существования (желательно, безбедного). В одном из директивных документов ЗЧ ОУН указывалось: «Є можливість за ціну відповідних розвідувальних матеріалів одержати те, що… потрібно. Розвідувальні матеріали стають у руках організації таким предметом обміну, за ціну якого можна одержати необхідні матеріали і сприяння. Передача зведень і матеріалів політичних, військових, господарських… дає нам змогу бути партнерами іноземних держав».

Борьба между ЗЧ ОУН и ЗП УГВР велась не только за влияние на эмиграцию и западноукраинское подполье, но и — главным образом! — за получения наибольших «дотаций» от иностранных спецслужб. В докладной МВД УССР от 30.11.53 г. о состоянии зарубежных националистических центров подчеркивалось, что отношения ЗЧ ОУН И ЗП УГВР носят «безпринципний характер й ведуться за безпосередні зв’язки з розвідувальними центрами й отримання від них грошей».

Богдан Пидгайный, руководитель референтуры «крайового зв’язку» в ЗЧ ОУН при Бандере, писал: «3Ч ОУН підтримує співпрацю з відомими вам англійськими чинниками (разведкой — М. Б.), отримує допомогу в навчанні, матеріально-технічному спорядженні й у формі такої помочі, яку може давати тільки сильна держава… В обмін за це 3Ч ОУН повинна давати розвідницькі матеріали, які є необхідні для планування воєнних приготувань проти СРСР».