Пешки в чужой игре. Тайная история украинского национализма

На початку 1945 року я очолив референтуру новоствореного на території Польщі так званого Закерзонського крайового проводу. Після ліквідації оунівського підпілля на польських землях був делегатом центрального проводу ОУН, а потім очолив все націоналістичне підпілля на ПЗУЗ (Північно-Західні українські землі). Мене було введено до складу центрального проводу ОУН і УГВР (Українська Головна Визвольна Рада). Крім того, певний час в званні полковника я вважався виконуючим обов’язки командира УПА «Північ» (невдовзі по війні ця «армія» була знищена і існувала лише на папері, в окозамилювальних звітах закордонного керівництва ОУН іноземним розвідкам).

Багато хто з українських націоналістів знає мене під псевдами «Орлан», «Орест», «Назар», за літературним псевдонімом «Зенон Савченко» та іншими.

Такий стислий виклад мого націоналістичного життєпису.

І от тепер, після відбуття покарання за ворожу українському народові діяльність, після довгих роздумів над своїм минулим і глибокого ознайомлення з радянською дійсністю, з життям українського народу, я, колишній кадровий український націоналіст, прийшов до остаточного і безсумнівного висновку. Діяльність ОУН — то злочин проти українського народу, а моя особиста участь в ній — трагічна помилка. Сумління моє обтяжене всім учиненим українськими націоналістами.

Відтоді, як я розібрався в цьому дуже складному для мене питанні, я сказав собі, що, скільки є моїх сил, протидіятиму українському націоналізму, викриватиму його антинародне злочинне єство. В зв’язку з цим розповім, чому і як я вирішив раз і назавжди порвати з українським націоналізмом і стати на інтернаціональну, радянську платформу. Ще в підпіллі, а особливо під час ув’язнення, мозок мій точили думки, в ім’я ж чого лилася братня кров, чинилася невиправдана жорстокість. Факти звірячої розправи ОУН над своїми жертвами до самої смерті стоятимуть у мене перед очима страшним маревом. У чому, скажіть, були винні немовлята, яким бандерівці розтрощували голови об одвірки? Пригадується мені розповідь про нелюдський вчинок одного бойовика на Ровенщині. Цей виродок вирішив помститися дівчині — колгоспній активістці, до якої марно залицявся. Пізно ввечері він увірвався до неї в хату і намагався її зґвалтувати. Дівчина відчайдушно захищалась. Тоді озвірілий садист зв’язав свою жертву і вирізав з її грудей серце. Він настромив його, ще гаряче, на шомпол і, крутячи наче рожном, весело наспівував: «Мене вірно люби, серце моє!».

Звірячі «методи роботи» служби безпеки відомі всім. Хто спробує доводити, що мої слова — неправда, тому я рішуче кажу «зась». Що там заперечувати дикі розправи СБ над радянськими людьми, коли навіть «своїх — націоналістів, безпідставно запідозрених у співпраці з радянською владою, есбісти піддавали таким нещадним мукам, які важко собі уявити.

А який страшний самосуд чинили окремі провідники! Так, тремтячи за свою шкуру, відомий націоналістичний ватажок «Смок» без суда і слідства перестріляв процентів вісімдесят підлеглих йому бойовиків. Побоюючись, щоб бува хто не виказав органам безпеки його схрону, «Смок» ліквідував як підозрілі цілі боївки. Прикривався він тим, що, мовляв, конспірація вимагає жертв і треба їх принести.

До таких засобів «остороги» вдавався і карпатський крайовий провідник, особистий приятель Бандери «Роберт», на прізвище Мельник. Такі випадки були не поодинокі і гнітили мене.

Поряд з цим, вже у підпіллі, росло моє обурення тим, що керівники ОУН підтримують зв’язки з іноземними розвідками і виконують їхні завдання. Хоч оунівські ватажки старанно приховували свої стосунки з імперіалістичними державами, чутки про це ширилися серед рядових підпільників. Спочатку я не хотів вірити перешіптуванням. Пізніше, коли я сам опинився в провідниках, у ряді випадків мене особисто було поінформовано про зв’язки ОУН з іноземними розвідками. Так, в 1944 році на території Закерзоння, яке вже було звільнене Радянською Армією від гітлерівських посіпак, раптово з’явився «Калина» — воєнний діяч ОУН Юрій Лопатинський. З цієї нагоди член центрального проводу ОУН Старух повідомив мене, що «Калина» з групою в кілька чоловік зкинутий з німецького літака в радянський тил для проведення розвідчої діяльності.

В 1946 році, за вказівкою Старуха, мій зв’язковий Зіновія Химко була направлена до англійського посольства у Варшаві з інформаційними матеріалами про роботу ОУН на Україні і в Польщі. Пізніше я дізнався, що мала також місце спроба направити оунівського зв’язкового до американського посольства в Москві.

Один з тодішніх керівників ОУН, член центрального проводу «Леміш» — Кук довірчо розповів мені, що з американської зони Німеччини прилітав літак, яким на Україну прибув член центрального проводу ОУН Охрімович. Останній привіз матеріали про спірку в ЗЧ ОУН, націоналістичну літературу, гроші тощо.