Пешки в чужой игре. Тайная история украинского национализма

На закінчення Кук сказав, що за надану допомогу американці вимагають розрахуватися з ними розвідчими даними про Радянський Союз. Я тоді навідріз відмовився давати такі дані іноземній розвідці і заявив, що вважаю це негідним. Кук погодився зі мною, але тут же зазначив, що Охрімович одержав від американців особисте розвідче завдання і має намір повністю його виконати.

З того факту я зрозумів — провідники ОУН за кордоном змінили німецький Абвер, який перестав існувати, на нових хазяїв. Вони продались самі і продають українську «справу» американській та іншим розвідкам. Перевага віддається тому, хто більше заплатить.

Коли націоналістичне підпілля перестало існувати і на території Західної України залишилися поодинокі бункери, в яких відсиджувалися окремі бойовики, багато з них, як і я, замислювались над становищем, що склалося, над своїм минулим і майбутнім.

В цей час у багатьох підпільників націоналістична ідеологія зазнавала краху. Ті з них, що зрозуміли безперспективність антирадянської націоналістичної діяльності і її помилковість, поривають з націоналізмом. Одні приходять з повинною до органів Радянської влади. Інші з відчаю розв’язали це питання кулею в голову.

Були й такі, що втратили інтерес до життя, здичавіли і не мали сил волі щось вдіяти. Знаючи ціну своїм злочинам і не розраховуючи на милість, вони вважали за краще живцем поховати себе в бункері.

Невдовзі по війні те, що провідники ОУН за кордоном у своїх звітах іноземним розвідкам та в пресі називали «націоналістичним підпіллям», мало жалюгідний вигляд. Повністю втративши будь-які зв’язки між собою та із зовнішнім світом, виснажені морально, нервово і фізично, поодинокі бойовики безцільно відсиджувалися в схронах, поки їх не сягала караюча рука народу. Я був захоплений органами Радянської влади саме в такий час. Мене було заслужено покарано. Радянське правосуддя гуманно поставилось навіть до мене. Я був достроково звільнений з ув’язнення.

Коли я вийшов на свободу, на серці продовжував лежати тягар. Роки ув’язнення не могли спокутувати вчиненого мною, як і повністю зміними мої погляди.

Я віддав підпіллю більшу половину свого свідомого життя. І в той час, безперечно, щиро вірив ідеям і програмі українських націоналістів. Навіть добре знаючи численні негативні сторони націоналізму, які викликали в мене обурення, я все-таки не одразу звільнився від націоналістичної полуди і, зокрема, ворожого ставлення до Радянської влади. Це прийшло значно пізніше. Після того, як я багато передумав, а головне, коли я по-справжньому, після звільнення з ув’язнення, пізнав радянську дійсність. А вона на кожному кроці нещадно руйнувала мої колишні погляди. Протягом кількох років мені довелося бувати в містах і селах східних і західних областей України. Я на власні очі бачив гіганти-заводи і велетенські електро-станції. Я бачив робітничі квартали нових міст з рядами прекрасних житлових будинків, десятки і десятки підйомних кранів, що гордо височать над численними новобудовами. Бачив я нові українські хати-будинки, криті замість соломи шифером або бляхою. Побував у театрах і колгоспних палацах культури, в школах і лікарнях. Тільки сліпий може не бачити, що Радянська влада принесла населенню західних областей України нове щасливе життя. Дедалі міцніють колгоспи, з кожним роком заможніше стає в хаті селянина. Всі діти охоплені шкільним навчанням. Місцева молодь вивчає науки в технікумах, інститутах та університетах, десятки яких створені за роки Радянської влади в Західній Україні. Невпізнанним став мій рідний край — Тернопільщина. Другу, справжню молодість переживає Тернопіль. На місці суцільних згарищ і руїн, що залишили по собі гітлерівці, виросли прекрасні новобудови заводів і фабрик, учбові корпуси наукових закладів, масиви житлових будинків. У центрі міста височить велика споруда Тернопільського драматичного театру імені Т. Г. Шевченка, побудовано просторий залізничний вокзал.

Щоб багато не говорити про сільськогосподарське виробництво, наведу лише один факт. У колгоспі «Перемога» Борщівського району техніки зараз більше, ніж було її на 1939 рік в усьому Тернопільському воєводстві. Колись в надзбручанській стороні освічених людей по пальцях можна було перелічити. А сьогодні сотні юнаків і дівчат навчаються в Тернопільському медичному і Кременецькому педагогічному інститутах. Діє філіал Львівського політехнічного інституту, в якому налічується 600 студентів. Багато молоді охоплено навчанням у спеціальних середніх наукових закладах.

На власні очі я переконався, що пульс життя в країні б’ється сильно, чітко, ритмічно. На обличчях людей — впевненість, бадьорість. Всюди вдосталь промислових і продовольчих товарів.