Піранезі

Мені ще ніхто ніколи не писав.

16 писав довго, і це чомусь мене тішило. Та відтак я подумав: «Чому ти тішишся? Хіба має значення, довге послання чи коротке? Сам знаєш, що не зможеш його прочитати. Інакше збожеволієш». Але водночас я (безперечно, здуру) гадав, що божевілля — майже гідна ціна за те, щоби прочитати послання.

Пітьма перед 16 згусла й перетворилася на два несамовиті чорні силуети, що били Повітря крильми. Від несподіванки 16 підскочив і закричав.

То були лише двоє граків, які пробудилися через дивний рух і прилетіли глянути, що коїться.

— Паняйте! — кричав 16. — Паняйте! Геть звідси! У мене справи!

Голос у 16 був геть не такий, як я очікував.

Я пішов так само безшумно, як і прийшов. Повернувся до Третьої Північної Зали й ліг на своє ліжко. Однак мій розум був надто заклопотаний, аби заснути.

Я стираю послання від 16

ДРУГИЙ ЗАПИС ВІД СІМНАДЦЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Щойно зійшло Сонце, я взяв Покажчик і Щоденники. Розгорнув Покажчик на літері «Р», але слова «Рафаель» там не було.

Я швидко поїв і подякував Будинкові за Милість. Мені треба було запитати Однодумця про дещо, та сьогоднішній день був не з тих, коли ми з ним зустрічаємося, тож я знав, що моє запитання має почекати.

Я подався до Шостої Північно-Західної Зали. Граки гучно віталися зі мною, та сьогодні мені було ніколи з ними розмовляти. Послання від 16 вкривало ділянку Хідника приблизно 60 сантиметрів на 80 сантиметрів.

Моє серце закалатало. Я швидко поглянув униз.

І побачив слова:

МЕНЕ ЗВАТИ…

Побачив слова:

…ЛОУРЕНС АРН-СЕЙЛЗ…

Побачив слова:

…КІМНАТА ЗІ СТАТУЯМИ МІНОТАВРІВ…

Що робити? Я знав: допоки послання існуватиме, я відчуватиму сильне бажання його прочитати. І вирішив, що мені залишається єдине: знищити його.

Я побіг назад до Третьої Північної Зали, взяв стару сорочку та трохи крейди. Я пишу «сорочка», та насправді одежина була така пошарпана, що навряд чи заслуговувала на цю назву. Я розірвав її навпіл. А тоді побіг назад до Шостої Північно-Західної Зали. Однією половиною сорочки зав’язав собі очі. Тримаючи другу в руці, опустився на коліна й заходився терти нею поверхню Хідника, позбуваючись слів 16.

За кілька хвилин я зняв пов’язку й поглянув. То там, то тут ще виднілися частини послання.

                                РОЗУМІЛО? МЕНЕ ЗВАТИ

   КА ПОЛІ

ЧИТАТИ ДОСЬЄ НА

                                                ВАЛЕНТАЙН

ТВОЄ ЗНИ

КЕТТЕР

                                                 ЗПЕРЕЧНО

ПРИМАНЮВАВ ІНШИХ ПОТЕНЦІЙНИХ ЖЕРТВ, А Я

    УЧЕНЬ ОКУЛЬТИСТА ЛОУРЕНСА

АРНА-СЕЙ

   АЮ, ВІН ЗНАЄ, ЩО МЕНІ ВДАЛОСЯ ПРОНИКНУТИ

                   УВ ТУТ МАЙЖЕ ШІСТЬ РОКІВ, ЧИ Т

                                                       ВИХІД

РОЗТАШОВАНИ

                  МЕНЕ, ЩО ТИ МОЖЕШ СТРАЖДАТИ

НА

Оскільки в усьому цьому не було ніякого сенсу, принаймні на перший погляд, я сподівався, що це на мене не подіє. (Наразі я почуваюся нормально.) Я став на коліна й написав відповідь.

ШАНОВНА 16!

ДОПОКИ ВИ ПЕРЕБУВАЄТЕ В НАШИХ ЗАЛАХ, ОДНОДУМЕЦЬ НАМАГАТИМЕТЬСЯ ВАС УБИТИ. У НЬОГО ВОГНЕПАЛЬНА ЗБРОЯ!

Я СТЕР ВАШЕ ПОСЛАННЯ, НЕ ЧИТАЮЧИ ЙОГО. ВАШІ СЛОВА МЕНЕ НЕ ЗАЧЕПИЛИ. ВИ НЕ ЗВЕЛИ МЕНЕ З ГЛУЗДУ. ВАШ ПЛАН ПРОВАЛИВСЯ.

БУДЬ ЛАСКА! ПОВЕРНІТЬСЯ ДО ДАЛЕКИХ-ДАЛЕКИХ ЗАЛ, ІЗ ЯКИХ ПРИЙШЛИ!

ПІРАНЕЗІ

Я запитую Однодумця

ЗАПИС ВІД ВІСІМНАДЦЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Сьогодні о десятій я прийшов до Другої Південно-Західної Зали, щоб зустрітися з Однодумцем.

Він стояв біля Порожнього Постаменту. На ньому були темно-брунатний вовняний костюм і темно-оливкова сорочка. Його блискучі черевики мали каштановий колір.

— Я хочу дещо в тебе спитати, — промовив я.

— Гаразд.

— Чому ти не був зі мною чесним?

Однодумець набув холодного вигляду й відповів:

— Я завжди з тобою чесний.

— Ні, — заперечив я. — Не завжди. Чому ти не сказав мені, що 16 — жінка?

На обличчі Однодумця приблизно за пів секунди відбилися бундючність, відмова визнавати будь-що, роздратування й неохоча згода.

— Гаразд, — зізнався він. — Гадаю, це цілком справедливо. Та я ніколи не казав, що це не жінка.

Я закотив очі: виправдання було надзвичайно слабке.

— Я місяцями називав 16 «він», — нагадав я, — а ти мене не виправляв — жодного разу. Чому?

Однодумець зітхнув.