Нотатки для лекції на фестивалі альтернативних ідей «Роздертий і осліплений», Ґластонбері, 24–27 травня 2013 року. Лоуренс Арн-Сейлз починав із думки про те, що древні інакше ставилися до світу: вони переживали його як те, що взаємодіє з ними. Коли вони спостерігали за світом, він спостерігав за ними. Якщо вони, приміром, пливли річкою в човні, то річка в певному розумінні усвідомлювала, що несе їх на спині, ба більше, погодилася на це. Коли вони дивилися на зорі, сузір’я були не просто візерунками, що давали їм змогу впорядкувати побачене: то були носії сенсу, нескінченні потоки інформації. Світ постійно говорив до давньої людини.
Усе це більш-менш вкладалося в межі загальноприйнятої історії ідей, та Арн-Сейлз розійшовся з колегами, бо наполягав, що цей діалог між древніми та світом відбувався не лише в людських головах, але й у реальному світі. Древні сприймали світ таким, яким він і справді був. Це надавало їм надзвичайної могутності й сили. Реальність не лише була здатна брати участь у діалозі — розбірливому й чіткому, — її можна було переконати. Природа охоче корилася людським бажанням і надавала людям свої якості. Моря могли розступатися, люди вміли ставати птахами й відлітати або обертатися на лисів і ховатися в темних лісах, замки можна було зводити із хмар.
Урешті древні припинили розмовляти зі світом і слухати його. Коли це сталося, світ не просто замовк: він змінився. Ті аспекти світу, що постійно спілкувалися з людьми (їх можна називати енергіями, духами, янголами чи демонами), вже не мали місця в світі чи причини залишатись у ньому, тож пішли геть. Це було, на думку Арна-Сейлза, справжнє, буквальне розчарування.
У своїй першій опублікованій роботі на цю тему («Крик кулика»
[31], Allen & Unwin, 1969) Арн-Сейлз стверджував, що ці сили древніх безповоротно втрачено, та на час написання другої книжки («Що звіяв вітер», Allen & Unwin, 1976) він уже був не так у цьому певен. Він експериментував із ритуальною магією й тепер уважав, що повернути деякі сили цілком можливо — треба лише встановити фізичний зв’язок із людиною, яка колись ними володіла. Найкращим знаряддям будуть рештки — тіло або частина тіла цієї людини.1976 року в Манчестерському музеї зберігалися чотири «болотні тіла», датовані часом від 10 р. до н. е. до 200 р. н. е. й названі на честь торф’яника, де їх було знайдено, Мейрпула
[32], що в Чеширі. А саме:
♦ Мейрпул I (тіло без голови)
♦ Мейрпул II (повне тіло)
♦ Мейрпул III (голова, але не та, що належала Мейрпул І)
♦ і Мейрпул IV (ще одне повне тіло).
Найбільше Арна-Сейлза цікавив Мейрпул III, голова. Арн-Сейлз стверджував, буцімто, повороживши, визначив, що голова належить королю та провидцю. Знання, якими володів провидець, якраз і були потрібні Арнові-Сейлзу, щоб продовжити дослідження. У поєднанні з його власними теоріями вони створять поворотний момент в історії людського пізнання. У травні 1976 року Арн-Сейлз написав листа директорові музею з проханням позичити йому голову для проведення магічного ритуалу, який сам і винайшов: так він отримає знання провидця й розпочне нову еру для людства. На превеликий подив Арна-Сейлза, директор відмовився. У червні Арн-Сейлз переконав близько п’ятдесятьох студентів вийти на демонстрацію біля музею проти такого недалекоглядного та старомодного мислення. Студенти несли транспаранти зі словами «Свободу голові». Десять днів по тому відбулася ще одна демонстрація, під час якої розбили одне вікно і сталася сутичка з поліцією. Після цього Арн-Сейлз, схоже, втратив інтерес до болотних тіл.
Наприкінці грудня музей зачинився на Різдво. Коли він відчинився в новому році, працівники виявили, що до нього вдиралися. Докази вказували на те, що в музеї отаборилися люди. Були розкидані крихти їжі, пакетики з-під печива та інше сміття. Пахло канабісом. Напис «Свободу голові» тепер нанесли фарбою на стіну, до підлоги поприлипали згарки свічок. Свічки стояли по колу. Із музею начебто нічого не забрали, але вітрина з Мейрпул III була розбита, а самої голови явно торкалися. До неї прилипли свічковий віск і шматки омели.
Звісно, поліціянти та працівники музею запідозрили Арна-Сейлза. Однак Арн-Сейлз мав алібі: зимові свята він провів із кількома заможними неоязичниками у фермерському будинку в Ексмурі
[33]. Неоязичники (на прізвище Брукер) це підтвердили. Брукери шанували Арна-Сейлза як надзвичайного генія й такого собі язичницького святого. Поліціянти не вважали їхні свідчення надійними, але нічим не могли їх спростувати.Звинувачення у вторгненні до музею не пред’явили нікому, але у своїй наступній книжці («Наполовину видимі двері», Allen & Unwin, 1979) Арн-Сейлз розповідав про римсько-британського провидця на ім’я Аддедомар
[34], який умів ходити стежкою між світами.2001 року, поки Лоуренс Арн-Сейлз сидів у в’язниці, чоловік на ім’я Тоні Маєрс прийшов до поліційного відділку в Лондоні й забажав дати свідчення. Він стверджував, що, навчаючись у Манчестерському університеті, на Різдво 1976 року вдерся в музей. Розбив вікно, заліз усередину, а тоді відчинив двері, щоби впустити інших. Він бачив, як Арн-Сейлз разом із двома чоловіками провів ритуал. На його думку, цими двома були Валентайн Кеттерлі та Робін Баннермен, але справа то давня і він уже не певен.
Маєрс стверджував, що якоїсь миті побачив, як ворухнулися губи Мейрпул III, але жодних слів не почув.
Маєрс не постав перед судом.
Сам Арн-Сейлз ніколи не писав про ритуал, який провів над Мейрпул III. Хай там як, наприкінці сімдесятих він переглядав свої ідеї. Його менше турбували самі утрачені вірування і сили й більше цікавило, куди вони поділися. Відштовхуючись від своєї давнішої ідеї про те, що втрачені вірування й сили становлять певну енергію, він стверджував, нібито ця енергія не могла просто взяти й зникнути: вона мала кудись піти. Це було початком його найвідомішої ідеї, теорії інших світів. Спрощено кажучи, знання чи сила, зникаючи з цього світу, по-перше, створюють інше місце, а по-друге, залишають по собі діру, двері між світом, у якому вони колись існували, і новим місцем, яке створили.
Це схоже, казав Арн-Сейлз, на дощову воду, що вкриває поле. Наступного дня поле вже сухе. Куди поділася вода? Частина випарувалася в повітря. Частину випили рослини і тварини. Але частина просочилася в землю. Це відбувається знов і знов. Вода десятиліттями, століттями, тисячоліттями просочується вниз, утворює тріщину в гірській породі під землею; відтак перетворює тріщину на діру, а діру на вхід до печери — ба більше, на своєрідні двері. За дверима вода тече далі, утворюючи печери й витесуючи колони. Десь, стверджував Арн-Сейлз, має бути прохід, двері між нами й тим місцем, куди пішла магія. Можливо, він дуже маленький. Можливо, не геть стабільний. Йому, наче входу до підземної печери, може загрожувати обвал. Але він існує. А якщо так, то його можна знайти.
1979 року Арн-Сейлз опублікував свою третю, найвідомішу книжку — «Наполовину видимі двері», в якій обговорював ідеї про інші світи й розповідав, як із певними труднощами вступив до одного з них.
Уривок із «Наполовину видимих дверей» Лоуренса Арна-Сейлза
Якщо ви знайшли двері, тепер вони завжди з вами. Просто дивишся — і ось вони. Що складно, то це знайти їх уперше. Завдяки цінним відомостям, які надав мені Аддедомар, я врешті дійшов такого висновку: щоб побачити двері, необхідно очистити зір. Для цього потрібно повернутися до того місця, тієї географічної точки, де ти востаннє вірив, що світ є плинним і здатним відгукнутися тобі. Коротко кажучи, треба повернутися до останнього місця, де ти перебував, перш ніж твій розум ухопила залізна рука модерної раціональності.
У мене це був сад того будинку в Лайм-Реджісі
[35], де я виріс. На жаль, до 1979 року цей будинок устиг побувати у власності кількох людей. Тодішні його господарі (нудні взірці звичної посередності) не вдоволили мого прохання й не дозволили мені кілька годин постояти у саду, проводячи давній кельтський ритуал. І байдуже. Я дізнався від товариського молочаря, коли вони поїдуть на вакації, повернувся в той час і «порушив права приватної власності».День, коли я ввійшов до саду, був холодний, дощовий, сірий. Я стояв на моріжку під проливним дощем, оточений трояндами, які посадила моя мати (щоправда, тепер їх змусили ділити клумби з іншими, нестерпно вульгарними квітами). За дощем буяли барви: біла, абрикосова, рожева, золота, червона.
Я зосередився на спогаді про те, як дитиною перебував у цьому саду, про час, коли і світ, і мій розум востаннє були розкуті. Я стояв перед трояндами, вдягнений у блакитний вовняний комбінезончик. Тримав у руці металевого солдатика, з якого трохи злущилася фарба.
Я з подивом виявив, що це згадування надзвичайно потужне. Мій розум негайно звільнився, перед очима прояснилося. Довгий складний ритуал, який я підготував, став геть непотрібним. Я більше не бачив і не відчував дощу. Я стояв під ясним, пекучим сонцем свого раннього дитинства. Троянди були надприродно яскраві.
Повсюди довкола мене почали з’являтися двері до інших світів, але я знав, які з них мені потрібні, до яких тече все забуте. Їхні одвірки були пошарпані й потерті від руху старих ідей, що покидали цей світ.
Тепер двері виднілися зовсім чітко — у прогалині між «Антуаном Рівуаром» і «Кокетт-де-Бланш». І я ступив уперед.
Я стояв у величезній залі з кам’яною долівкою й мармуровими стінами. Мене оточували вісім масивних статуй — усі різні, але кожна зображала мінотавра. Високо здіймалися та спускалися в таку саму запаморочливу далечінь великі мармурові сходи. Мої вуха заполонив дивний гуркіт, схожий на шум моря…
