Піранезі

Я роззирнувся довкола. По Хіднику в Північно-Східному Кутку Вестибюля було розкидано щось біле.

Я підійшов ближче і з запізненням усвідомив, що камінці складено в якісь фігури. Слова! Слова, залишені 16! Я прочитав усе послання, не встигнувши відірвати погляд! Воно було записане літерами близько 25 сантиметрів заввишки й мало такий зміст:

ВИ МЕТЬЮ РОУЗ СОРЕНСЕН?

Метью Роуз Соренсен. Ім’я. Три слова, що утворюють ім’я.

Метью Роуз Соренсен…

У мене перед очима виринув образ, схожий на спогад або видіння.

…Я неначе стояв на перехресті багатьох вулиць у місті. З темного неба на мене лився темний дощ. Повсюди іскрили вогні, вогні, вогні! Ці вогні були барвисті й відбивалися в мокрому асфальті. Зусібіч виростали будівлі. Повз мене мчали автівки. На будівлях виднілися слова та зображення. Вулиці були повні темних силуетів; я спершу прийняв їх за статуї, проте вони рухались, і я зрозумів, що то люди. Незліченні тисячі людей. Я раніше навіть уявити не міг стільки люду. Надто багато людей. Думка про таку силу людей не вкладалася в голові. А ще все пахло дощем, металом, затхлістю. Це видіння мало ім’я, і ім’я йому було…

Але це слово, ледве затріпотівши на межі свідомості, зникло, і зображення зникло також. Я знов опинився в Реальному Світі.

Захитався й мало не впав. Мені паморочилося в голові, пересохло в горлі, сперло подих.

Я поглянув на Статуї, що стояли на Стінах Вестибюля, і хрипко сказав їм:

— Мені потрібна вода. Принесіть мені трохи води.

Але то були лише Статуї, і вони не могли принести мені води. Вони могли лише дивитися на мене згори вниз зі Спокійною Шляхетністю.

Я…

ТРЕТІЙ ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

16 знайшла спосіб досягти своєї темної мети та зробити мене божевільним! Я стер її останнє повідомлення, і що вийшло? Вона створила послання, якого я просто не міг стерти, не прочитавши!

Ви Метью Роуз Соренсен?

Я… — затнувся я. — Я…

Попервах я не міг просунутися далі.

Я… Я Любе Дитя Будинку.

Так.

Мені негайно стало спокійніше. А хіба є потреба в якомусь іншому визначенні? Не думаю. Мені блиснула ще одна думка.

Я Піранезі.

Але я знав, що насправді в це не вірю. Піранезі — не моє ім'я. (Я майже певен, що Піранезі — не моє ім’я.)

Одного разу я спитав Однодумця, чому він називає мене Піранезі.

Він дещо зніяковіло розсміявся. «А, це, — сказав він. — Ну, спершу то, либонь, був своєрідний жарт. Якось же треба тебе називати. А це тобі личить. Це ім’я пов’язане з лабіринтами. Ти ж не проти? Якщо тобі не подобається, я перестану».

«Я не проти, — відповів я. — Та й ти сам кажеш, якось же треба мене називати».

Я пишу ці слова, й Тиша Будинку неначе наелектризована очікуванням. Здається, ніби він чекає на щось надзвичайне.

Ви Метью Роуз Соренсен?

І як я міг відповісти на це запитання, гадки не маючи, хто такий Метью Роуз Соренсен? Може, варто пошукати Метью Роуза Соренсена в Покажчику?

Я пішов до Вісімнадцятої Північно-Західної Зали й добряче попив води. Вона була смачна й освіжала (якихось кілька годин тому вона була Хмарою). Я трохи перепочив. А тоді подався до Другої Північної Зали, де взяв Покажчик і Щоденники.

Ви Метью Роуз Соренсен?

Оскільки Метью Роуз Соренсен мав три імені, відшукати його в Покажчику було непросто. Спершу я шукав його під літерою «С». Нічого. Пошукав під літерою «Р». Знайшлися три записи.

Роуз Соренсен, Метью: публікації, 2006–2010, Щоденник № 21, стор. 6

Роуз Соренсен, Метью: публікації, 2011-12, Щоденник № 22, стор. 144—45

Роуз Соренсен, Метью, біографія для «Роздертого й осліпленого»: Щоденник № 22, стор. 200

Останній запис видавався вкрай перспективним.