Піранезі

Я зберігаю спокій

ТРЕТІЙ ЗАПИС ВІД ДЕВ’ЯТНАДЦЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Опис теорій Лоуренса Арна-Сейлза, що міститься в моїх Щоденниках, близький до слів самого Пророка. (Це також доводить, що вони — одна й та сама людина!) Я з приємністю знову зустрів ім’я Аддедомар і дізнався, як воно пишеться правильно. Саме його називав Однодумець під час ритуалу три місяці тому! Я певен, що Однодумець дізнався про Аддедомара від Лоуренса Арна-Сейлза. («Всі його ідеї — мої», — твердив Пророк.)

Мене збиває з пантелику одне речення: «Світ постійно говорив до давньої людини». Я не розумію, навіщо тут минулий час. Світ і досі щодня говорить до мене.

Я вважаю, що краще читаю ці щоденникові записи, ніж попервах. Я зберігаю спокій, навіть стикаючись із украй малозрозумілими термінами. Слова та звороти, що пульсують таємничою енергією — такі, як «Манчестер» і «поліційний відділок», — більше не бентежать мене. Я, здається, майже несвідомо звик ставитися до цих записів як до писань оракула чи провидця, людини у стані шалу чи натхнення, яка передає знання — щоправда, в дивній формі, так, що їх непросто осмислити.

Може, я і справді перебував у зміненому стані свідомості, коли залишав їх? Це припущення здається мені переконливим, але воно залишає без відповідей кілька запитань. Яким чином я ввійшов у цей змінений стан? І чому, хоча завжди вважав себе науковцем, узагалі започаткував цю практику?

Буде Великий Потоп

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Одне з завдань, які мені доводиться виконувати регулярно, — це заповнення Таблиці Припливів. Для цього я покладаюся на свої спостереження та низку рівнянь, які вигадав сам. Що кілька місяців я здійснюю обчислення й пересвідчуюся, що в найближчі кілька тижнів не буде жодного Надзвичайного Випадку. Останнім часом я був такий зайнятий, що занедбав цю роботу. Сьогодні вранці я сів за неї й негайно виявив дещо Вкрай Тривожне: Сходження Чотирьох Припливів менш ніж за тиждень!

Мене вразила думка: я ж майже пропустив цю подію! Мої останні розрахунки стосувалися періоду, що закінчився понад два тижні тому. Я занедбав свої обов’язки й наразив себе та Однодумця на смертельну небезпеку!

Стривожившись, я підскочив і забігав Залою туди-сюди. «Ох, бляха! Бляха! Бляха! Бляха! Бляха! — бурмотів я собі під носа. — Бляха! Бляха! Бляха! Бляха!» За хвилину чи дві безглуздого ходіння туди-сюди я суворо звернувся до себе, кажучи, що нема чого оплакувати Минуле: тепер потрібно снувати плани на Майбутнє.

Я знову сів і взявся за нові розрахунки, щоб краще зрозуміти ймовірний хід подій. Залежно від Сили та Об’єму Вод (а їх важко передбачати з точністю) буде затоплено від сорока до ста Зал.

На щастя, сьогодні п’ятниця, один із днів моїх регулярних зустрічей з Однодумцем. Я прийшов до Другої Південно-Західної Зали майже за пів години до потрібного часу — так мені не терпілося з ним поговорити.

Щойно він з’явився, я заявив:

— Мушу дещо тобі сказати.

Він нахмурився й відкрив рота, щоб заперечити: Однодумець не любить, коли я починаю верховодити на зустрічі, але цього разу я не став на нього зважати.

— Буде Великий Потоп! — оголосив я. — Якщо ми гаразд не підготуємось, існує вельми суттєвий ризик, що нас змиє і ми потонемо.

Він негайно зосередився.

— Потонемо? Коли?

— За шість днів. У четвер. Рівень води почне зростати приблизно за пів години до опівдня. Після Припливу зі Східних Зал бу…

— Четвер? — Однодумець знову розслабився. — А, то нічого. У четвер мене тут не буде.

— А де ти будеш? — здивовано спитав я.

— Деінде, — відповів він. — Це не важливо. Не переймайся цим.

— А, розумію, — промовив я. — Що ж, це добре. Потоп зосередиться довкола точки за 0,8 кілометра на Північний Захід від Першого Вестибюля. Надзвичайно важливо не ставати на Шляху Вод.

— Я не постраждаю, — запевнив Однодумець. — А ти?

— О, так, — відповів я. — Дякую, що спитав. Я піду до Південних Зал.

— Це добре.

— Тоді залишається тільки 16, — сказав я не подумавши. — Мені треба… — і спинився. — Тобто… — заговорив я і знову спинився.

Запала тиша.

— Що таке? — різко запитав Однодумець. — Про що ти? До чого тут 16?

— Я лише маю на увазі, що 16 — не тутешня в цих Залах, — пояснив я. — Вона не знатиме про наближення Великого Потопу.

— Та, мабуть, ні. То й що?

— Я не хочу, щоб вона потонула, — сказав я.

— Піранезі, повір мені. Це розв’яже безліч проблем. Але насправді це взагалі не має значення. Ти не можеш зв’язатися з 16, а отже, не зумів би попередити її, навіть якби хотів.

Запала тиша.

— Все так? — додав Однодумець. — Ти ж із нею не говорив? — він уважно, оцінювально поглянув на мене.

— Ні, — сказав я.

— Ані зараз, ані в минулому?

— Ані зараз. Ані в минулому.

— Що ж, тоді гаразд. За все, що станеться, ти не відповідаєш. Можеш не хвилюватися.

Знову пауза.

— Що ж, — сказав урешті Однодумець. — У тебе, либонь, є справи.

— Багато справ.

— Підготовка до цієї повені й таке інше.

— О, так.

— Що ж, тоді не заважатиму.