Піранезі

Я повернувся до Першого Вестибюля. Було вже пів на дванадцяту. За дві Зали на Захід і Північ звідси, у Дев’ятому Вестибюлі, перший Приплив уже підіймався Крайніми Східними Сходами. Хідниками в довколишніх Залах уже мчали легкі Хвилі Води.

То було пусте. Я повинен шукати Однодумця. Щойно я ухвалив це рішення, він ураз опинився переді мною. (І чому 16 так не могла?) Однодумець хутко перейшов Перший Вестибюль зі Сходу на Захід, пригнувши голову через Дощ. Одяг у нього разюче відрізнявся від того, що він носив зазвичай: джинси, старий джемпер і кросівки, а поверх джемпера — якісь дивні ремінці. «Рятувальний жилет», — подумав я. (Чи радше подумав Метью Роуз Соренсен у мене в голові.)

Він не бачив мене. Пройшов у Першу Західну Залу. Я тихо пішов за ним і сховався в Ніші біля Дверей.

Однодумець негайно подався до торбинки з надувним човном і почав його розкладати. Я чекав, постійно виглядаючи 16. Однодумець зосередив увагу на чомусь іншому, і, можливо, якби вона ввійшла до Зали, мені ще вистачило б часу її перехопити.

Трохи позаду Однодумця, у Західному Кінці Зали, я бачив блискуче Світло на Хіднику: крізь Північно-Західні Двері проник тонкий шар Води. Я позирнув на годинник. За п’ять Зал на Південь і на Захід звідси, у Двадцять Другому Вестибюлі, вже починався інший Приплив, що мчав угору Сходами.

Однодумець розгорнув свій човен. Прикріпив до нього маленький насос і заходився качати ногою. Човен почав хутко надиматися.

Вода заповнювала Другу та Третю Південно-Західні Зали; я чув глухі удари Хвиль об їхні Стіни.

А тоді до мене дійшло. 16 розумна. Не дурніша за мене, а може, й розумніша. Вона нічого не знає про Потоп, але Однодумцеві не довіряє. Вона чекатиме та спостерігатиме, як і я, сподіваючись, що з’явиться Метью Роуз Соренсен. Раптом я уявив, що ми з 16 ховаємося в Першій Західній Залі й чекаємо на появу одне одного. Я більше не міг собі дозволити сидіти у схованці — вийшов із Ніші й попрямував до Однодумця.

Коли я наблизився, він підвів погляд і набурмосився, не припиняючи надимати човен. Метри за два ліворуч від нього лежала сіра торба, вже порожня, а поряд із нею на Хіднику — сріблястий Пістолет.

— І де тебе носило? — запитав Однодумець невдоволеним і сердитим тоном. — Чому тебе не було у вівторок? Я шукав тебе повсюди. Не пам’ятаю, як ти казав — десять приміщень буде затоплено чи сто. — Тепер він качав насос повільніше; надувний човен майже весь наповнився Повітрям, і стопа наражалася на більший опір. — Мені довелося змінити плани. Той іще клопіт, але маємо те, що маємо. Рафаель іде сюди, і ми, подобається це тобі чи ні, доведемо це до кінця. Тож не дуркуй, гаразд? Бо присягаюся, Піранезі, я вже ситий усіма по горло.

— Я відвідав його в середині листопада, — сказав я. — Це було відразу по четвертій, у холодних блакитних сутінках.

Він припинив качати. Тепер човен був пухкий, із натягнутою, заокругленою шкурою.

— Тепер ми прикріпимо сидіння, — пояснив він. — Оті чорні штуки. Будь ласка, передай мені. — Він показав на дві конструкції, призначення яких я не вгадав. — Коли приміщення затопить, ми з тобою сядемо в цю байдарку. Якщо Рафаель спробує залізти до нас чи вчепитися за неї, бий веслом по руках і голові.

— День видався буремним, — сказав я, — і фари машин були помережані дощем, а хідники — пересипані мокрим чорним листям.

Він вовтузився з клапанами там, де входило Повітря.

— Що таке? — роздратовано запитав він. — Що ти верзеш? Можеш поквапитись і передати мені ті сидіння? Нам треба ворушитися. Вона буде тут із хвилини на хвилину.

— Діставшись його будинку, я почув музику, — сказав я. — Реквієм. І став чекати на відповідь під акомпанемент Берліоза.

— Берліоз? — він відірвався від своєї справи, випростався й уперше поглянув на мене як годиться. Нахмурився. — Я не… Берліоз?

Я сказав:

— Двері відчинилися. «Доктор Кеттерлі?» — промовив я.

Почувши власне ім’я, він заціпенів. Вирячив очі.

— Що ти верзеш? — повторив він охриплим від страху голосом.

— Баттерсі, — промовив я. — Якось ти спитав мене, чи пам’ятаю я Баттерсі. Тепер пам’ятаю.

Бум! … … Бум! … … Приплив із Двадцять Другого Вестибюля посилювався й дедалі сильніше бив по Стінах Другої та Третьої Південно-Західних Зал.

— Ти бачив її послання, — сказав він.

— Так, — підтвердив я.

Тонкий шар Води з Брижами промчав Хідником і торкнувся моїх ніг. За ним умить надійшов ще один.

Раптом він засміявся; звук вийшов дивним: істерика під маскою полегшення.

— Ні, ні! — проказав він. — Мене так просто не здолати. Це не твої слова. Вони належать іншій людині. Насправді ти не пам’ятаєш. Це тебе Рафаель навчила. От справді, Метью, за якого дурня ти мене вважаєш?