Читаем Піранезі полностью

— Я… — Я замовк. Запитання було цікаве. Раніше я про це не замислювався. — Гадаю, що так, — відповів я. — Здається, всі вони вже давно були мертві, але я не можу бути певен, оскільки не пам’ятаю свого прибуття. Прибув Метью Роуз Соренсен, а не я.

— Мабуть, так і є. Але як ви про них дбаєте?

— Я стежу за тим, щоб із ними все було гаразд. Щоб вони були максимально цілі й чисті. Приношу їм їжу, питво, латаття. А ще розмовляю з ними. Хіба у ваших Залах немає власних Мертвих?

— Є. Так.

— Невже ви не ходите до них із приношеннями? Не розмовляєте з ними?

Відповісти на це запитання Рафаель не встигла: мені блиснула інша думка.

— Я сказав, що Мертвих тринадцятеро, але це не так. До їхнього числа приєднався доктор Кеттерлі. Я мушу знайти його тіло та приготувати до спочинку з іншими. — Я плеснув у долоні. — Отож, як бачите, у мене чимало роботи й наразі я не можу залишити ці Зали.

Рафаель повільно кивнула.

— Нічого страшного, — запевнила вона. — Часу вдосталь.

Вона простягнула руку й доволі ніяково — та водночас лагідно — поклала долоню мені на плече.

Я вмить розплакався (і через це страшенно знітився). В грудях залунали глибокі хрипкі схлипи, а з очей бризнули сльози. Думаю, це плакав не я: то Метью Роуз Соренсен плакав моїми очима. Минуло чимало часу, перш ніж плач перейшов у гучну гикавку й судомне ковтання Повітря.

Рафаель досі тримала руку в мене на плечі. Коли я витирав очі й носа тильним боком долоні, вона тактовно відвела погляд.

— Ви повернетеся? — запитав я. — Ви повернетеся, навіть хоч я й не піду з вами зараз?

— Я повернуся завтра, — промовила вона. — Доволі пізно ввечері. Це вам підійде? Як ми знайдемо одне одного?

— Я зачекаю на вас тут, — відповів я. — Байдуже, як пізно буде. Я чекатиму, доки ви не прийдете,

— І ви подумаєте над тим, що я сказала? Про візит до… до батьків і сестер Метью Роуза Соренсена?

— Так, — відповів я. — Подумаю.

Рафаель пішла, зникнувши в Затіненому Місці між двома Мінотаврами в Південно-Східному Кутку Вестибюля.

Мій годинник зупинився, проте я здогадувався, що надворі ранній вечір. Я був сам, виснажений, голодний і мокрий. Я побрів назад до Третьої Північної Зали. Вода досі була завглибшки в пів метра. Я поліз угору й оглянув сухі водорості, якими розпалював багаття. На жаль, Великі Хвилі сильно їх намочили. Розпалити багаття я не міг. І не міг нічого приготувати.

Я взяв свій спальний мішок (також вогкий) і пішов із ним до Першого Вестибюля. Ліг на Суху Високу Сходинку Великих Сходів.

Остання моя думка перед сном була така: «Він мертвий. Мій єдиний друг. Мій єдиний ворог».


Я втішаю доктора Кеттерлі

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ


Я знайшов тіло доктора Кеттерлі в Кутку Сходів у Восьмому Вестибюлі. Його побило об Стіни та Статуї. Його одяг перетворився на лахміття. Я відчепив його від Балюстради, випрямив і розклав кінцівки. Вмостив його нещасну розбиту голову в себе на колінах і взявся її колисати.

— Кінець твоїй красі, — сказав я йому. — Але не тривожся через це. Цей негарний вигляд лише тимчасовий. Не журися. Не бійся. Я покладу тебе там, де риби й птахи приберуть знівечену плоть. Невдовзі її не стане. Тоді ти перетворишся на гарний череп із гарними кістками. Я приведу тебе до ладу, і ти спочинеш у Світлі Сонця й Зірок. Статуї дивитимуться на тебе, благословляючи. Вибач, що сердився на тебе. Прости.

Пістолета я не знайшов — напевно, Приплив забрав його із собою й затягнув углиб, — зате того ж ранку відшукав човен доктора Кеттерлі, що досі стояв на Водах у Першій Західній Залі, де Води тепер було щонайбільше по кісточки. Човен був анітрохи не ушкоджений.

— Якби ж то ти його врятував… — сказав я човну.

Я не почув від нього ніякої відповіді. Він неначе куняв, дрімав, був лише напівживим. Тепер, коли його не могли оживити Бурхливі Води, він уже не був тим бісом, що танцював на Хвилях і спершу дражнив доктора Кеттерлі, а потім його кинув.

Я думав про слова Рафаель щодо мами, тата, сестер і друзів Метью Роуза Соренсена. Можливо, їм варто відправити послання й пояснити, що Метью Роуз Соренсен тепер живе всередині мене, що він непритомний, але в цілковитій безпеці, що я людина сильна, винахідлива й старанно піклуватимуся про нього, так само, як і про всіх інших Мертвих.

Запитаю Рафаель, як їй ця ідея.


Коли в Першому Вестибюлі впали Тіні, Рафаель повернулася

ДРУГИЙ ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ


Коли в Першому Вестибюлі впали Тіні, Рафаель повернулася. Ми, як і раніше, сіли на Сходинку Великих Сходів. Рафаель мала дрібний блискучий пристрій, схожий на той, що був у Однодумця. Вона торкнулась його, і він випустив промінь біло-жовтого Світла, що осяяв Статуї й наші обличчя.

Я розповів Рафаель про свій план написати мамі, татові, двом сестрам і друзям Метью Роуза Соренсена, та ця ідея їй чомусь не сподобалася.

— Як мені вас звати? — спитала вона.

— Звати? — перепитав я.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Сердце дракона. Том 10
Сердце дракона. Том 10

Он пережил войну за трон родного государства. Он сражался с монстрами и врагами, от одного имени которых дрожали души целых поколений. Он прошел сквозь Море Песка, отыскал мифический город и стал свидетелем разрушения осколков древней цивилизации. Теперь же путь привел его в Даанатан, столицу Империи, в обитель сильнейших воинов. Здесь он ищет знания. Он ищет силу. Он ищет Страну Бессмертных.Ведь все это ради цели. Цели, достойной того, чтобы тысячи лет о ней пели барды, и веками слагали истории за вечерним костром. И чтобы достигнуть этой цели, он пойдет хоть против целого мира.Даже если против него выступит армия – его меч не дрогнет. Даже если император отправит легионы – его шаг не замедлится. Даже если демоны и боги, герои и враги, объединятся против него, то не согнут его железной воли.Его зовут Хаджар и он идет следом за зовом его драконьего сердца.

Кирилл Сергеевич Клеванский

Фантастика / Фэнтези / Самиздат, сетевая литература / Боевая фантастика / Героическая фантастика