Піранезі

«А зараз ми спускаємося крізь оцей Розкол у Долівці; злізаємо з упалої Кам’яної Кладки та вступаємо до Зали внизу. Ставте ноги там, де їх ставлю я, і буде легко зберегти рівновагу. Величезні Статуї, наявні в цих Залах, — надійні місця для сидіння. Погляньте на темні спокійні Води. Тут можна збирати латаття й підносити його Мертвим…»

Сьогодні всі мої вимрійки справдилися. Ми з Шістнадцятою Людиною разом пройшли Будинком, і я багато чого їй показав.

Вона прийшла до Першого Вестибюля рано-вранці.

— Не зробите мені послугу? — запитала вона.

— Звісно, зроблю, — сказав я. — Що завгодно.

— Покажіть мені лабіринт.

— Із радістю. Що хотіли б побачити?

— Не знаю, — відповіла вона. — Усе, що ви захочете мені показати. Усе найгарніше.

Я, звісно, дуже хотів показати їй усе, та це було неможливо. Найперше подумалося про Затоплені Зали, та я пам’ятав, що Рафаель не надто любить видиратися, тож зупинився на Коралових Залах — довгій вервечці Зал, що тягнулася на південь і на захід від Тридцять Восьмої Південної Зали.

Ми пройшли Південними Залами. Рафаель здавалася спокійною та щасливою. (Я також був щасливий.) Рафаель на кожному кроці задоволено й захоплено роззиралася довкола.

Вона сказала:

— Місце просто приголомшливе. Бездоганне. Я трохи бачила його, шукаючи вас, але мені постійно доводилося зупинятися біля дверей, щоб розписати шлях назад до кімнати з мінотаврами. Це почало забирати дуже багато часу й дуже бісити, а я, звісно, не наважувалася зайти надто далеко: раптом припущуся помилки.

— Ви не припустилися б помилки, — запевнив я її. — Ваші вказівки були чудові.

— Як довго ви його вивчали? Тобто шлях крізь лабіринт, — запитала вона.

Я відкрив рота, щоб голосно, хвалькувато заявити, буцімто знав його завжди, буцімто він частина мене, буцімто ми з Будинком нероздільні. Але я, навіть не заговоривши, усвідомив, що це не так. Я згадав, що колись позначав Одвірки крейдою достоту так само, як Рафаель, і згадав, що колись боявся загубитися. Я похитав головою й сказав:

— Не знаю. Не пам’ятаю.

— Фотографувати можна? — вона підняла свій блискучий пристрій. — Чи це не?.. Не знаю… може, це якийсь вияв зневаги?

— Звісно, можна, — відповів я. — Я іноді фотографував для Од… для доктора Кеттерлі.

Але мені було приємно, що вона спершу запитала. Це показувало, що вона бачить Будинок так само, як я, — гідним поваги. (Доктор Кеттерлі так цього й не навчився. Чомусь здавалося, що він на це не здатен.)

У Десятій Південній Залі я відхилився, пішовши до Чотирнадцятої Південно-Західної Зали, щоб показати Рафаель Людей Алькову. Їх (як я вже пояснював) десятеро, а ще з ними скелет мавпи.

Рафаель серйозно оглянула їх. Легко поклала руку на одну з кісток — велику голінкову кістку одного з чоловіків. Цим жестом вона втішала й заспокоювала. «Не бійся. Ти в безпеці. Я тут».

— Ми не знаємо, хто вони, — сказала вона. — Бідолахи.

— Вони Люди Алькову, — сказав я.

— Імовірно, щонайменше одного з них убив Арн-Сейлз. А може, їх усіх.

Ці слова були похмурі. Я не встиг зрозуміти, як до них ставлюся, бо вона повернулася до мене і палко сказала:

— Вибачте. Дуже, дуже прошу, вибачте.

Я був вражений, навіть трохи стривожений. Ніхто й ніколи не був такий добрий до мене, як Рафаель; ніхто не зробив для мене більше. Мені здавалося недоречним, що вона переді мною вибачається.

— Ні… Ні… — промимрив я й підняв руки, обороняючись від її слів.

Але вона продовжила з холодним, сердитим виразом обличчя:

— Його ніколи не покарають за те, що він скоїв із вами. І за те, що скоїв із ними. Я все крутила і крутила це в голові, і я нічого не можу вдіяти. Йому не можна висунути жодного звинувачення. Принаймні без довжелезних пояснень, яким буквально ніхто не повірить, — вона тяжко зітхнула. — Я казала, що цей світ бездоганний. Але це не так. Тут, як і всюди, є злочини.

Мене накрило хвилею смутку й безпорадності. Захотілося сказати, що Арн-Сейлз не вбивав Людей Алькову (хоч я й не мав доказів на користь цього твердження і, ймовірно, щонайменше одного він таки убив). Передусім я хотів, щоб Рафаель відійшла від них: тоді я зміг би думати про них не так, як вона, а так, як завжди думав раніше. Не як про вбитих, а як про добрих, шляхетних, спокійних людей.

Ми пішли далі, часто зупиняючись, аби помилуватись особливо ефектною Статуєю. На серці в нас ізнову полегшало, а діставшись Коралових Зал, ми розвіялися, поглянувши на їхні дива.

Хоча зараз у Коралових Залах сухо, колись вони, вочевидь, були тривалий час затоплені Морською Водою. Там виросли корали, що дивним і несподіваним чином змінили Статуї. Наприклад, можна побачити увінчану коралом Жінку, Руки якої перетворилися на зірки чи квіти. Є Постаті з кораловими рогами, розіп’яті на коралових гілках чи прохромлені кораловими стрілами. Є Лев, що сидить у кораловій клітці, й Чоловік, який тримає Коробочку. Корал так щедро виріс у нього на Лівому Боці, що половина Чоловіка неначе охоплена червоним і рожевим полум’ям, а друга половина — ні.

Надвечір ми повернулися до Першого Вестибюля. Перш ніж ми розійшлися, Рафаель сказала: