Піранезі

Мати, батько, сестри та друзі Метью Роуза Соренсена кажуть одне одному, що це — опис нервового зриву зсередини; це пояснення здається їм раціональним, можливо, навіть заспокійливим. Вони повернули собі Метью Роуза Соренсена — чи принаймні так думають. Чоловік із його обличчям, голосом, жестами ходить світом, і цього їм достатньо.

Я більше не схожий на Піранезі. У моєму волоссі немає коралових намистин чи риб’ячих кісток. Моє волосся чисте, підстрижене й укладене. Я гладенько поголений. Ношу одяг, принесений зі сховища, куди його відправили сестри Метью Роуза Соренсена. Роуз Соренсен мав багато одягу, напрочуд доглянутого. У нього понад десяток костюмів (це дивно, позаяк доходи в нього були невеликі). Любов до одягу також була властива Піранезі. Той часто писав про одяг доктора Кеттерлі у щоденнику й скаржився на контраст зі своїм лахміттям. Гадаю, цим я відрізняюся від них обох — від Метью Роуза Соренсена й Піранезі: розумію, що мене одяг не надто цікавить.

Мені привезли зі сховища й багато чого іншого, найважливіше ж — пропалі щоденники Метью Роуза Соренсена. Вони охоплюють період із червня 2000 року (коли він був студентом) до грудня 2011 року. Що ж до решти його майна, то я збираюся позбутися більшої його частини. Для Піранезі нестерпно володіти такою силою речей. Він постійно повторює: «Мені це не потрібно!»

Піранезі завжди зі мною, проте від Роуза Соренсена в мене є лише натяки й тіні. Я складаю його докупи з предметів, які він лишив по собі, з того, що кажуть про нього інші люди, та ще, звісно, з його щоденників. Без отих щоденників я був би геть безпорадний.

Я пам’ятаю, як влаштований цей світ, — більш-менш. Пам’ятаю, що таке Манчестер, хто такі поліціянти, як користуватися смартфоном. Можу користатися грішми, хоча цей процес досі видається мені дивним і штучним. Піранезі має сильну антипатію до грошей. Піранезі хоче сказати: «Але ж мені потрібне те, що є у вас, то чому б вам не віддати це мені? А потім, коли в мене буде щось, потрібне вам, я просто віддам його вам. Така система простіша й набагато краща!».

Але я не Піранезі (чи принаймні не лише він) і усвідомлюю, що це, певно, сприймуть не надто добре.

Я вирішив написати книжку про Лоуренса Арна-Сейлза. Це хотів зробити Метью Роуз Соренсен, і це хочу зробити я. Зрештою, хто знає роботу Арна-Сейлза краще за мене?

Рафаель показала мені, чого Лоуренс Арн-Сейлз навчив її: як знайти шлях до лабіринту та як знайти вихід із нього. Я можу приходити й повертатися коли заманеться. Минулого тижня поїхав потягом до Манчестера. Сів на автобус до Майлз-Плеттінґа[45]. Пройшов безрадісним осіннім ландшафтом до квартири у висотці. Двері відкрив худий, замучений чоловік, від якого сильно відгонило цигарками.

— Ви Джеймс Ріттер? — запитав я.

Він відповів ствердно.

— Я прийшов, аби повернути вас, — сказав я.

Я провів його тінистим коридором, і коли довкола нас виросли шляхетні мінотаври першого вестибюля, він заплакав — не від страху, а від щастя. Негайно сів під великими, широкими мармуровими сходами, де колись спав. Заплющив очі й прислухався до припливів. Коли настав час іти, він благав мене дозволити йому залишитись, але я відмовився.

— Ви не вмієте добувати їжу, — сказав я йому. — Так і не навчилися. Ви тут загинете, якщо я вас не годуватиму, а взяти на себе таку відповідальність я не можу. Проте я приводитиму вас сюди знову, коли забажаєте. А якщо я вирішу повернутися назавжди, то обіцяю, що візьму вас із собою.

Тіло Валентайна Кеттерлі, чаклуна та науковця

ЗАПИС ВІД 28 ЛИСТОПАДА 2018 РОКУ

Тіло Валентайна Кеттерлі, чаклуна та науковця, омивають припливи. Я розмістив його в одній із нижчих зал, до якої можна ввійти через восьмий вестибюль, і прип’яв його до статуї напівлежачого чоловіка. Очі у статуї заплющені; можливо, чоловік спить; його кінцівки оплели товсті змії.

Тіло покладено в торбу з пластикової сітки. Отвори в сітці достатньо широкі, щоб риби могли просунути туди рота, а птахи — дзьоба, і достатньо дрібні, щоб не загубилася жодна маленька кісточка.

За моїми оцінками, за шість місяців кістки стануть білими й чистими. Я зберу їх і віднесу до порожньої ніші у третій північно-західній залі. Покладу Валентайна Кеттерлі біля чоловіка з коробкою з-під печива. Посередині розміщу довгі кістки, перев’язані шпагатом. Праворуч поставлю череп. Ліворуч покладу коробку з усіма дрібними кістками.

Доктор Валентайн Кеттерлі спочиватиме зі своїми колегами — Стенлі Овенденом, Мауріціо Джуссані та Сільвією Д’Аґостіно.

І знову статуї

ЗАПИС ВІД 29 ЛИСТОПАДА 2018 РОКУ

Піранезі жив поміж статуй, безмовних постатей, які приносили йому втіху й просвітлення.

Я гадав, що в цьому новому (старому) світі статуї не матимуть значущості. Навіть не уявляв, що вони допомагатимуть мені й надалі. Проте я помилявся. Зіткнувшись із людиною чи ситуацією, якої не розумію, я досі машинально шукаю статую, що просвітить мене[46].