Піранезі

Мене проминула жінка з двома дітьми. Одне з дітей тримало в руках дерев’яну блокфлейту. Їх я також знав. Їх зображено у двадцять сьомій південній залі: статуя двох дітей, що сміються; одне з них тримає флейту.

Я вийшов із парку. Довкола мене виросли міські вулиці. Я побачив готель і його подвір’я з металевими столиками й стільцями для посиденьок за кращої погоди. Сьогодні вони стояли засипані снігом і забуті. Через подвір’я простяглася дротяна сітка. З неї звисали паперові ліхтарики — яскраво-помаранчеві кулі, що літали та тремтіли на сніжному вітерці; сірі, як море, хмари, мчали небом, а на їхньому тлі дрижали помаранчеві ліхтарики.

Краса Будинку безмірна; Добрість його нескінченна[51].

Про авторку

Сюзанна Кларк — авторка роману «Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл» та збірки «Леді з Ґрейс-Адью та інші історії». Мешкає в Дербіширі.

Примітки

Це все є у Платона, все у Платона; леле, чому лише їх навчають у тих школах?!

К. С. Льюїс. Хроніки Нарнії. Остання битва (1956)

2005 року, завершивши промотур, присвячений виходу «Джонатана Стрейнджа і м-ра Норрелла», Сюзанна Кларк злягла з хворобою, якої так і не вдалося достеменно визначити (діагностували то хворобу Лайма, то вірус Епштейна-Барр, то синдром хронічної втоми). Симптомами були виснаження, мігрені, туманність свідомості, світлочутливість, нудота; наслідками — депресія, соціальна тривожність і агорафобія.

Тепер Кларк принаймні може про це жартувати: «Мені вже кілька разів на це вказували — на те, що я написала довгу книжку, де фігурує хвороба з дев’ятнадцятого століття [про хронічну втому леді Поул, причиною якої була ельфійська магія], а тоді хвороба з дев’ятнадцятого століття з’явилася в мене. Або що я написала довгу книжку, в якій фігурують такі чари, а тоді сама опинилася під владою цих дивних чарів. Саме так воно і є. Аж ніяк не варто дратувати фейрі чи писати про них: їм це не надто подобається».

Задуманий і розпочатий роман — продовження «Стрейнджа і Норрелла» — було закинуто: на додачу до того, що книжка про вікторіанську епоху вимагала роботи із джерелами, Кларк виявила, що через хворобу стала нездатна ухвалювати рішення: «Я не могла обирати як між різними версіями одного речення, так і між різними напрямками розвитку сюжету». І незавершений роман, за словами письменниці, почав скидатися на розрослий кущ або густий ліс.

«Тривалий час я злилася на цю несправедливість — на свою хворобу, злилася через те, як багато в мене було відібрано. А в мене було відібрано чимало. Але тепер я намагаюся сприймати це так: у мене ж досі чимало залишається… Досі є вся історія, вся література, вся духовність, уся математика, все мистецтво, вся наука». 2013 року Кларк приїхала на зйомки телесеріалу за своїм романом і була ошелешена тим, що всі ставляться до неї як до авторки. «Я вже остаточно звикла вважати себе калікою, недужою жінкою середнього віку. Те, що там мене не бачили такою, просто вражало».

Хвороба дещо відступила, і Кларк вирішила написати книжку, в якій не буде кількасот персонажів і яка не вимагатиме додаткових досліджень. «Я відчувала вагу тих років, коли нічого не писала, і всіх історій, яких не розповіла». Вона повернулася до давнього задуму, що виник ще у 1980-і роки, коли вона відвідувала літературні курси із творчості Борхеса. Особливо її вразило оповідання «Дім Астеріона» (1947) зі збірки «Алеф» — розповідь про Мінотавра з погляду самого чудовиська, для якого і він сам, і його світ цілком нормальні та звичні.

Борхесівський лабіринт з’єднався у свідомості Кларк з образами із книжки Клайва Стейплза Льюїса «Небіж чаклуна» (1955): недарма з неї взято епіграф до роману. Пошук паралелей ми залишаємо читачам; зауважимо тільки, що один з героїв «Піранезі» — майже повний тезка льюїсівського мага і в певному розумінні його одноліток: він з’явився на світ того ж року, що й казка.

У есе «Уявлені світи» (2009) Сюзанна Кларк розповіла про свою любов до «Хронік Нарнії»: